Я лежу на дивані і не можу заснути. Я дивлюся на вогні на протилежному березі озера Комо, що утворюють короткі паралельні лінії. Мені здається, що я живу в зачарованому місці, ніби в різдвяній шопці. Мене переповнює це чарівність і я майже спантеличений; я дякую Богу і пишу вам, дорогі читачі, тоді як крізь частково відчинене вікно, разом із темрявою ночі, проникає освіжаючий бриз з озера.

Я також відчуваю, що сон втік разом із цією ніччю.

Писати вам дає мені відчуття корисності, рахувати години, спостерігати за народженням дня, слухати постійне радісне цвірінькання птахів, що прокидаються до п'ятої ранку.

Мої читачі знають, що десять років тому, коли помер мій батько, я покинув Італію і поїхав читати лекції в університетах Південної Америки. Це рішення різко, можливо, навіть занадто швидко, розірвало останні існуючі зв'язки з моїми батьками; з іншого боку, цей вибір дав мені автономію, незалежність і свободу.

І самотність.

Я не знав, що з дня, коли я покинув Європу, мені доведеться жити в невідомому, важкому, новому світі.

Я не знав, але з того дня – так я думав – я тимчасово робив перерву у своїй професії, але ніколи до неї не повернуся.

Я не знав, але з того дня я, будучи сильною і здоровою людиною, почав повільно і непомітно хворіти.

Я не знав, але з того дня я, який звик до любові та тепла багатьох друзів, мав відчути самотність і фізичну ізоляцію.

Того дня я втратив свою безпеку та орієнтири, які супроводжували мене до цього часу.

Коли я повернувся, друзів більше не було, я не зміг відновити контакти з газетами, журналами та телебаченням, опинився у скрутному фінансовому становищі, продав свою квартиру в місті і жив на фермі в Тоскані.

Я не знав, але кілька років мені довелося жити в повній ізоляції.

Пізніше, крок за кроком, я повернувся до населених місць, відновив кілька старих дружб, іноді надавав консультації, але я вже не був тим Валеріо; я змінився.

Повністю.

Безумовно.

Одного дня у моєму будиночку, коли я впорядковував папери, нотатки та тексти, написані протягом цих років, я не знаю чому, але раптом відчув таємниче просвітлення – це був дуже сильний досвід, якого я ніколи раніше не відчував. Я пам’ятаю, що впав у гіпнотичний стан, без відчуття часу, ніби поза простором. Тоді я чітко побачив мету, яку мав переслідувати в наступні роки: внутрішній мир.

Я завжди намагався зберегти мир, який відчував тоді і відтоді.

Майже рік, можливо, тому, що моє фізичне здоров’я покидало мене, або, можливо, тому, що я вступив у складний період середнього віку, мене дуже обтяжувала екзистенційна ізоляція, і внутрішній мир, який супроводжував мене в ті роки, здавалося, покинув мене.

Мені залишилося лише писати.

Можливість спілкуватися з вами, хто читає мене роками і виявляє щирий інтерес.

Ось чому я хотів би поговорити з вами про життя в мирі з собою.

ЖИТТЯ В МИРІ З СОБОЮ

Жити в гармонії зі своєю совістю, в гармонії з заповідями Євангелія, означає зв’язок з глибинами себе, з власним серцем, де живе Бог, де знаходиться внутрішній мир, місце тиші, спокою, надзвичайної любові та втіхи.

Наприклад, дружина, яка зраджує чоловіка, або навпаки, вчиться жити у брехні, сповнена лицемірства, їй доводиться ховатися, щоб її не викрили, вона шукає хитрощів, зайнята вигадуванням виправдань, вона повільно і неминуче впадає в нечесність, і це, хоч вона цього і не усвідомлює, постійно висмоктує з неї енергію, вона віддаляється від істини, від внутрішнього миру.

Від порядку в серці.

Хоча вона намагається переконати себе та інших, що з нею все гаразд, її совість більше не спокійна.

А спокійна совість – це, мабуть, найбільший скарб, який може мати людина.

Ви повинні мати мужність жити відповідно до власних цінностей і навчитися висловлювати їх, розкривати їх при денному світлі.

Послідовно.

Саме в ці місяці мені довелося припинити знайомство з однією особою, тому що вона поводилася нелояльно, чітко і чесно.

Вона приховувала свою справжню натуру навіть від себе.

Вона все ще шукала виправдань, алібі; їй бракувало сміливості відкрито показати свої справжні прагнення.

Така людина ніколи не зможе жити в мирі з собою!

Вони не знають, скільки енергії та спокою їм дало б чесне, добре та лояльне життя.

Щастя не в інших людях, а в нас самих.

У нашому внутрішньому світі.

Ви повинні залишатися вірними своїм цінностям і чітко висловлювати їх у повсякденному житті.

Не було б потреби черпати енергію для фальсифікації реальності та приховування своїх почуттів і переконань. Навпаки, вам довелося б свідчити про те, ким ви є насправді, відкривати свою натуру відкрито, щиро і чесно; пишатися своєю ідентичністю навіть ціною невдоволення оточуючих і, перш за все, не пригнічувати власні почуття заради задоволення іншого та інших.

Не буде потреби викривати власну природу перед іншими, чи то перед одним, чи перед багатьма, чи навіть шукати схвалення інших!

Наприклад, у нинішній історичний період спостерігається неналежне зловживання сексуальністю, шлюби розпадаються через кілька місяців або років, з дітьми чи без них, і все це в ім’я юнацької фізичності, зовнішності, розрахунків... Попри все, залишається переконання, що для людей, які вірять у вірність, нерозривність шлюбу має стати нашою відмінною рисою, нашим способом життя.

Ми віримо в таїнства Церкви.

Таїнства — це не безглузді обряди, нав’язані церковною ієрархією, як помилково думають деякі люди, а справді спасительні моменти, джерело внутрішнього миру та порядку в серці.

Живучи в гармонії з таїнствами, ми вчимося жити добре, відчуваємо цю внутрішню радість, щастя, можливе на цій землі в очікуванні вічного щастя.

Однак, подумайте, як ви ставитеся до тих, хто так вірить.

Ми живемо в час, коли багато загублених людей, неписьменних з точки зору справжнього кохання, але зарозумілих, бо вони вважають, що праві, що знають про любов більше за інших.

Однак, ми віддаємо перевагу дотриманню Закону Господнього, а не тимчасовим модам, соціальним і культурним тенденціям.

Наприклад, подумайте про те, що як тільки ми народжуємося, нас хрестять, ми стаємо християнами, дітьми Божими!

У таїнствах Бог благословляє нас, звертається до нас особисто, дає нам Свій мир, Своє щастя, Свою силу.

Скільки разів мої пацієнти, люди, яких я зустрічаю на конференціях і семінарах, питали мене під час консультації: «Як справи?»

Я просто відповідаю: «Я живу в гармонії з таїнствами».

Якби ви тільки знали, як мені допомагає пам’ятати, що я був хрещений!

Перш за все, хрещення дало мені ім’я: Валеріо, і ніхто не міг його у мене забрати; Однак, справа не в самому імені, я міг би мати будь-яке інше, а в тому, що Бог покликав мене через хрещення... Він зробив мене Своєю дитиною.

Якби я не пам’ятав, що я дитина Божа, я б давно зламався, проходячи через різні життєві перипетії, складні та болісні ситуації, в яких я опинявся.

Скільки разів я плакав, скільки разів бачив, як моє щастя було перекреслено, але потім надія завжди поверталася до мене.

Слава Богу.

Знаєте, мене не любили з дитинства, але ніколи не бракувало батьківської любові Бога.

Я віддаю Йому себе цілком.

Як же допомагає таїнство сповіді, коли я помиляюся, коли роблю помилку і грішу!

Бог дає мені можливість покаятися, змінити ставлення до себе, до іншого та до інших.

Таїнство миропомазання було дано нам безпосередньо перед вступом у підлітковий вік, найскладніший період існування, коли особистість людини ще нечітко визначена і окреслена. Миропомазання дає мені впевненість у моїй ідентичності!

І шлюб, який дає нам силу залишатися разом протягом усього життя. . . навіть – і перш за все – у важкі часи, коли було б зручно піти, порушити обіцянку вірності.

Ми повинні частіше думати про благодать таїнства шлюбу в нашому спільному житті, бачити труднощі в їх належному вимірі, долати сили темряви, які хочуть відділити нас від подружжя, даного нам Богом.

І в Євхаристії, коли ми приймаємо причастя – неймовірно – ми маємо фантастичну можливість їсти хліб, який дає нам вічне життя!

Ісус сказав їм: «Істинно, істинно кажу вам, не Мойсей дав вам хліб з неба, але Отець Мій дає вам справжній хліб з неба. Бо хліб Божий – це Той, Хто сходить з неба і дає життя світові». Тоді вони сказали Йому: «Господи, дай нам цього хліба завжди». Ісус відповів їм: «Я – хліб життя. Хто приходить до Мене, той не голодуватиме, і хто вірує в Мене, той ніколи не спрагне. Але Я сказав вам, що ви бачили Мене, і все ж не вірите. Все, що дає Мені Отець, прийде до Мене, і хто приходить до Мене, Я ніколи не відкину, бо Я зійшов з неба не для того, щоб творити волю Мою, але волю Того, Хто послав Мене. Це воля Того, Хто послав Мене, щоб Я не загубив нічого з усього, що Він дав Мені, але воскресив його в останній день. Бо це воля Отця Мого, щоб кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне. І Я воскрешу його в останній день».

Але юдеї нарікали на Нього, бо Він сказав: «Я – хліб, що зійшов з неба». І вони сказали: «Хіба це не Ісус, син Йосипа, чиї батька і матір ми знаємо? Як Він може сказати тепер:

«Я зійшов з неба». Ісус відповів їм: «Не нарікайте між собою. Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не притягне його; і Я воскрешу його в останній день. Написано у пророків: «Всі вони будуть учнями Божими». Кожен, хто чув від Отця і отримав навчання, прийде до Мене. Це не означає, що хтось бачив Отця; тільки Той, Хто від Бога, бачив Отця. Істинно, істинно кажу вам, хто перебуває в Мені, вірує, має життя вічне.

Я – хліб життя. Ваші батьки їли манну в пустелі і померли. Це хліб, що сходить з неба: хто їсть його, той не помре. Я – живий хліб, що зійшов з неба. Якщо хтось їсть цей хліб, той житиме вічно. Хліб, який Я дам, – це Моя плоть, дана для життя світу» (Івана 6:32–51, RSV).

Таїнства, отже, є конкретним досвідом, пережитим у повсякденному житті та оновленим, щоб ми могли залишатися в мирі з собою і відчувати внутрішній спокій навіть у важких ситуаціях; ніколи не втрачати надії, навіть коли настають моменти темряви, які можуть здаватися безнадійними – бо через таїнства ми залишаємося пов'язаними з Богом, і Він ніколи нас не залишить.

Ось чому ми повинні діяти відповідно до наших переконань, відповідно до надії, яка є в нас.

І завжди пишайтеся тим, хто ви є.

Жити по-справжньому просто означає не соромитися себе.

Життя коротке, час обмежений, ми не повинні марнувати жодного дня, не висловлюючи своєї відмінності, своєї унікальності та індивідуальності.

У що ми віримо.

Ми не повернемося на цю землю, і ми не повинні втрачати можливості бути собою.

Крім того, таке життя наповнює вас нескінченною енергією та життєвою силою.

З того моменту, як я знову повірив у себе, коли повернувся до участі в таїнствах, до відчуття себе собою, я відчув новий приплив енергії та стару силу.

Воля до життя.

Це здається мені дивом.

Я завжди вірив у те, що думав, говорив і писав, а потім відмовився від цього.

Можливо, мені довелося пережити труднощі, падіння, щоб я міг піднятися і встати.

Сильнішим, ніж раніше.

Тому що, коли ти піднімаєшся після падіння, ти подвійно щасливий; по-перше – тому що ти піднявся, по-друге – тому що ти мав сміливість піднятися, і ти це зробив.

У тебе є доказ того, що ти можеш піднятися. І ти ніколи цього не забудеш.

Це залишається у твоєму серці, і ніхто, що б вони не говорили чи робили, не може змінити те, що ти знаєш.

Я ніколи не вірив людям, які говорили і писали про речі, яких не переживали самі, і відчували їх нутром, кров'ю.

Досвід багато чому вчить.

Можливо, тому й існує письменництво. Є письменництво, яке глибоко зворушує, шокує, живе... тому що воно походить з досвіду.

Є також твори, які, хоч і досконалі, не зворушують, не дають життя чи надії.

ВИРІШІТЬ БУТИ СОБОЮ

Ми часто зустрічаємо людей, які намагаються контролювати нас, маніпулювати нами, змінювати нас, часто прихованим, підступним шляхом, замаскованим під теплі, приємні слова, ніби вони роблять це для нашого блага.

Кожен, хто читає мої книги вже деякий час, знає, що це неправда, і не потрапить легко в ці пастки, особливо при зустрічах з людьми та в емоційних стосунках.

Інша людина, якщо вона не усвідомлює себе, буде під впливом того, що в ній слабке і крихке – у кожного з нас є щось таке – і вона не скаже тобі прямо в обличчя, що насправді думає.

Скільки ілюзій, скільки мрій, обіцянок, бажань було продано.

Що нічому не допомагає.

Ми живемо в суспільстві, яке цінує таку поведінку та ставлення, ми бачимо це на екранах телевізорів, у книгах, журналах та газетах. ЗМІ надто часто наголошують на зовнішньому аспекті, іміджі, зовнішності і таким чином підтримують ілюзії.

У цей період історії, можливо, як ніколи раніше, втрачено здатність заглядати всередину, входити в себе, бути собою автентичним чином.

Ми, ймовірно, навіть не знаємо, хто ми є.

Проте ми робимо все.

Ми заручаємося, одружуємося, народжуються діти, потім ми шукаємо новий досвід, розлучаємося, залишаємо дітей... і не живемо повноцінним, повним життям, тому що це занадто втомливо, занадто заплутано і занадто велика відповідальність.

Однак усе це означає брак сенсу в базових цінностях, поверхневе життя.

Життя та реальність закликають нас бути відповідальними за створення власної історії. І ніхто не може зробити це за нас.

Так має бути.

Ніхто не може жити за довіреністю.

Яким би було таке життя?

З якою таємничою причиною ми з'явилися на цій планеті?

Все, у що я вірю, моє покликання, моя місія, яку я маю виконати, мій земний шлях, моя індивідуальність та унікальність — усе це зруйнувалося б.

Більше того, будьмо чесними та автентичними один з одним. Чому ми представляємо себе не такими, якими є, а такими, якими б хотіла нас бачити інша людина?

Кажуть, це для того, щоб обдурити.

Як мало в цьому гідності.

Як мало чесності.

Як мало поваги до нашої справжньої суті.

Якщо хтось, навіть не усвідомлюючи цього, не поважає себе, він також не зможе поважати іншу людину.

Стосунки, в які він вступає, навіть якщо він цього не хоче, будуть опортуністичними, егоїстичними, нарцисичними.

І якщо він бреше собі, навіть не знаючи цього, він також брехатиме іншому.

Коли ми потрапляємо в пастку таких людей, коли встановлюємо з ними стосунки і місяцями, роками живемо ними, ми ризикуємо втратити себе.

Якщо ми не залишаємося здорово зосередженими на собі, на своїх справжніх цінностях, на місії, яку маємо виконати, ми неминуче станемо жертвою цих хижаків, цих злодіїв енергії та життєвої сили інших, цих людей, нездатних до: самостійного життя, власними силами; власної сили; з автономією та свободою.

Потрібно бути обережними з людьми, які ніколи вас не критикують, які постійно роблять вам компліменти, хочуть ввести вас в оману, ніколи не вступають у дискусії, які не спілкуються, мало говорять, не висловлюють своїх почуттів, виправдовуючи свій розрив з родиною, з якої вони походять, або іншими виправданнями.

Перш за все, тримайтеся подалі від людей, які постійно намагаються догодити іншим.

Вони наповнюють вас ілюзіями, мріями, нереальністю.

Вони хочуть спокусити вас, вкрасти вашу душу.

Вони — справжні супротивники.

З ними ви ніколи не будете щасливі.

Від тих, хто ніколи не дозволить вам рости.

Хто намагається забрати вашу енергію, силу, життєву силу.

Читайте на цю тему: Бути другом чи мати друга?

ВНУТРІШНІЙ СПОКІЙ

На жаль, ми живемо в суспільстві, де про внутрішній спокій мало говорять або зовсім не говорять.

Це забуте поняття, слово, яке зникло, пішло.

Наше суспільство домінує прибуток, гроші, успіх, конкуренція, постійний рух, шум, володіння, а не буття, а не внутрішній спокій, духовність і тиша.

Деякі люди сьогодні спрямовують своє існування назовні своєї душі, напружено шукаючи щастя, ідеальну людину, сприятливу ситуацію.

Вони не знають, не хочуть знати, що щастя треба шукати в протилежному напрямку.

У власній душі.

У глибині кожного з нас.

У власному серці.

Їм потрібні гроші, а коли вони їх отримують, то починають хвилюватися, що втратять їх — як і все інше.

Вони завжди шукають щось чи когось, хто може дати їм щастя та спокій.

Неймовірно.

Наш час характеризується найвищим рівнем технологій, і водночас він, здається, є періодом найбільшого незнання та неписьменності у сфері духу, почуттів та емоцій.

Щось не так з нашим людством, і стосунки є прикладом цього. Часто люди, які живуть разом, не люблять одне одного, а використовують.

Вони не вміють любити.

Вони втратили справжнє і глибоке значення слова «любов».

Вони часто шукають стосунків, щоб заповнити особисту порожнечу, мати компанію, грати соціальну роль, відчувати себе коханими, через брак почуттів, для сексу, для комфорту, для конформізму, через страх жити на самоті, щоб приховати свої недоліки — а не тому, що хочуть поділитися з іншими, поважати та шанувати їх.

З іншого боку, можливо, ідеалізація емоційних стосунків є головною причиною кризи шлюбу. Ймовірно, якби ми припустили, що стосунки з кимось не обов'язково мають бути джерелом щастя, хоча вони й можуть бути фактором, що надає життю остаточного сенсу, багато шлюбів не розпалися б.

Люди розлучаються, але все ще хочуть одружитися.

Люди сьогодні хочуть пережити все.

Як тільки вони отримують щось чи когось, їм хочеться чогось, когось іншого.

Вони ненаситні.

Ніколи не щасливі, ніколи не задоволені.

Того, що вони мають, їм ніколи не достатньо.

Їх ніщо не задовольнить.

Вони втратили відчуття меж.

Смиренність.

У нашій культурі дозволено все, її учасники вже мають багато, але хотіли б мати ще більше, у нескінченному, оглушливому пошуку чогось.

Очевидно, що такий тип мислення ніколи не призведе до внутрішнього миру та порядку в серці.

Більшість людей, яких я зустрічаю, постійно чогось чи когось шукають; важко знайти людей, які задоволені тим, ким вони є.

Як це можливо, що людство, після стількох тисячоліть історії, забуло, що щастя полягає не в задоволенні все нових потреб, а в тому, щоб зупинитися і зазирнути всередину.

Можливо, людство сьогодні менш вільне, ніж будь-коли, хоча й користується процвітанням, як жодне суспільство в минулому. А може, саме з цієї причини.

Той факт, що ми маємо так багато, хочемо ще більше, постійно незадоволені, віримо, що щастя буде знайдено в чомусь поза нами, а не в тому, ким ми вже є... є справжньою причиною такого великого незадоволення.

Я вважаю, що все це є причиною великої екзистенційної порожнечі, яку часто відчувають у наші часи. Від чоловіка середнього віку, який вважає, що знайшов щастя в молодій партнерці, яка каже, що кохає його, а потім використовує його і залишає, до розчарованої жінки, яка вважає, що знайшла щастя, покинувши чоловіка, життя, яке, як вона думала, було занадто нудним, і в більш цікавому житті, в нових і різних стосунках, а потім усвідомила, що вона була ще більш розчарованою і самотньою – всі вони показують, що щастя полягає не в наповненні, володінні, а в позбавленні, втраті, відпусканні.

Створення порожнього простору всередині себе.

Це здобуття дистанції від речей. Це означає бути вільним у собі.

Побачивши натовпи, Він зійшов на гору, і коли Він сів, учні Його підійшли до Нього. 2 І Він відкрив уста Свої й навчав їх, кажучи:

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

«Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.

«Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю.

«Блаженні голодні й спраглі правди, бо вони наситяться.

«Блаженні милостиві, бо вони зазнають милості.

«Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога.

«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

«Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

«Блаженні ви, коли вас ганьбитимуть і переслідуватимуть, і коли говоритимуть усяке зло на вас неправдиво через Мене. Радійте й веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах, бо так переслідували пророків, що були перед вами». (Мт 5:1–13).

ЩО МАЄ ЗНАЧЕННЯ

Ми знаємо, що людські істоти повинні пройти тривалий період здобуття незалежності, ймовірно, найдовший серед усіх ссавців, який триває з моменту нашого народження, коли ми абсолютно безпорадні і не маємо того, що нам потрібно для виживання, доки ми поступово не адаптуємося до реальності, доки не навчимося ходити, їсти та пити самостійно – доки не навчимося виживати. Доки не станемо автономними та незалежними.

Усе наше існування, по суті, є довгим процесом здобуття особистої зрілості, внутрішньої усвідомленості, яка дозволяє нам повною мірою реалізувати себе, власну особистість. Так само, по суті, як і кожна інша жива істота на цій землі, як квіти, що повністю розкриваються в повноті свого цвітіння, як плоди, що виконують свою місію дозрівання, вписану в їхню природу. І якби вони залишилися кислими, чи могли б ми сказати, що вони виконали цю місію?

Порядок природи передбачає, серед іншого, що квіти та плоди досягають своєї повної краси в останній період дозрівання.

Так само, як і люди.

Ми всі повинні прагнути до повного розвитку, до зрілості, до своєї справжньої природи. Однак, здається, що краса зрілості, краса самоусвідомлення була втрачена в нашій культурі.

Також здається, що люди нашого часу не дуже сприймають мету зрілості близько до серця.

Більше того, виявляється, що переможною моделлю є та, в якій не варто ставити собі занадто багато запитань, не хотіти знати занадто багато і не дозрівати... саме так: це занадто.

Ніби зрілість і усвідомлення є цінностями, від яких слід тікати, а не завойовувати їх!

Якщо ми озирнемося навколо, то побачимо, що деякі люди, здається, більше не вірять у свою індивідуальність та унікальність. Вони віддають перевагу прагненню до видимих ролей, до символів статусу, до функцій, стаючи замінюваними... слідуючи своїм неврозам, божевіллю, невирішеним комплексам, слідуючи ілюзіям, які вони вважають реальністю, замість того, щоб прагнути до власної зрілості.

Стосунки між людьми, особливо емоційні, залишаються дуже крихкими, якщо ми не досягаємо внутрішньої автономії, особистої зрілості. Щоб досягти цього етапу, кожен з нас повинен стати собі батьком і матір'ю.

Зріла людина може звільнитися від зовнішніх фігур матері та батька саме тому, що вона перебудувала їх у собі. В іншому випадку вона буде переконана, що є зрілим чоловіком чи жінкою, тому що це залежить від хронологічного віку, але насправді це буде підліток, керований непереборними комплексами, і постійно шукатиме поза собою батьківські фігури, яких не було в її житті, або які не були пов'язані з позитивним досвідом.

Етап зрілості, отже, може бути досягнутий лише тоді, коли ми інтерналізуємо і зріло робимо своїми позитивні материнські та батьківські фігури, щоб ми більше не шукали самореалізації поза собою. Щоб не плутати зрілість із задоволенням ілюзій та комплексів, а будувати справді зрілі стосунки з собою та іншими.

Людина стає зрілою і виконує своє завдання, коли, наприклад, розвиває в собі материнську свідомість своєї чутливості, здатність відкриватися, любити (якби вона зберегла лише чоловічу свідомість, вона стала б жорсткою та нелюдською) разом із батьківською свідомістю у сфері раціональності та суджень (якби вона зберегла лише жіночу свідомість, вона втратила б здатність судити і завадила б собі та іншим повністю розвиватися).

Однак усе залежить від минулого досвіду та того, якими були ваші батьки. Наприклад, чи була наша мати надмірно турботливою та тривожною, чи, навпаки, надто суворою та жорсткою, чи був наш батько надто ніжним, поблажливим, чи, навпаки, суворим, відстороненим та байдужим.

Якщо ми докладемо зусиль для аналізу своєї психіки, очищення, звільнення та молитви, ми виявимо, що наше існування певним чином буде зумовлене тягарем непереробленої батьківської фігури.

Ми думаємо, що ведемо власне життя, але насправді ми не можемо жити; ми думаємо, що любимо, але насправді ми не можемо любити.

Я бачу, що стосунки в більшості пар, які я зустрічаю, слідують моделі, в якій одна людина панує, а інша підкоряється пануванню; де одна людина завдає страждань, інша страждає; де одна людина дає, а інша не дає; де одна приймає; друга не приймає, і так далі. . . І, подумайте про це, це зазвичай відбувається без будь-якого усвідомлення моделі, за якою живеш.

Ми думаємо, що перебуваємо у стосунках любові, тому що ми сексуально привабливі один для одного, тому що ми разом вирушаємо в прекрасні подорожі, переживаємо романтичні моменти: місяць, зоряні ночі, заходи сонця. Але це ще не все.

Часто стосунки з партнером стають місцем, де ховається найглибша невроза.

Де це найлегше місце, щоб щось приховати та замаскувати.

Людина, яка не досягла стадії зрілості та усвідомлення, ніколи не зможе по-справжньому віддавати себе, навіть якщо думає, що робить це. Чи можна налити з порожньої чашки? Чи може вода принести нам якусь користь – втамувати нашу спрагу хоча б на мить – якщо вона забруднена, якщо вона непридатна для пиття?

Зрілість людини є необхідною для неї самої та для будь-яких справжніх стосунків любові та дружби.

ЗМІНІТЬ СПОСІБ МИСЛЕННЯ

Відповідальність та самоусвідомлення, справжній, глибокий, конкретний проєкт зміни власного «Я» – ми або відновимо їх і знайдемо їхній сенс, або впадемо в пастку поверховості.

Поверховість, яка стає все більш поширеною, все більше імітує, і яка, здається, нескінченно відтворює себе.

Важлива відвага подивитися собі в обличчя, зупинитися у своєму «Я», зрозуміти його темні, крихкі, негативні, таємничі сторони, які ховаються всередині нас; відвага заглибитися в себе, щоб надати сенсу своєму існуванню на цій землі. Для мене це необхідні умови, без яких неможливо досягти внутрішнього спокою, справжнього порядку серця та автентичного щастя.

Людина завжди була схильна втікати від себе, від своєї відповідальності. Замість того, щоб розпочати процес самокритики та змінити свою ідентичність, вона воліє обманювати себе та шукати алібі, виправдовувати себе, створювати проєкції, які не дозволяють їй побачити себе, але будують хибний образ себе.

З іншого боку, обманюючи себе, перекладаючи власні недоліки на інших – «це не я поганий, це вони» – допомагає нам вижити.

Це допомагає тобі повірити, що ти живий.

Насправді це не допомагає тобі жити.

Як би почувалася розпещена дитина, яка постійно живе з цими людьми, без жодного сліду віри у власну всемогутність і в те, що вона є центром світу?

Однак таке ставлення, спрямоване на збереження наших неврозів, нашої замкнутості, веде до неправди, а не до відкриття справжньої природи себе, і тим більше іншого.

У стосунках з іншою людиною це змушує нас залишатися поверхневими.

Це нав'язує осуд іншого, засудження іншого. Це веде до закриття, а не до життя.

Це перешкоджає справжньому, відкритому діалогу, звільненню серця.

Латинці використовували термін captious (полонений), що означає в’язня, когось обмеженого, позбавленого можливості бути собою.

Отже, ув’язнені — це ті, хто не вільний від свого минулого, від своїх неврозів, комплексів, нездатні до самостійності, до життя на самоті, закриті для змін.

Вони не ризикують, а воліють залишатися у своєму неврозі.

Бути в пастці в цьому сенсі, бути закритим — це властивість буття, а не дія чи поведінка. Це не обов’язково означає чинити зло чи робити неправильно. Я знав людей, які були добрими та дуже ввічливими, але черствими серцем, які ніколи не відкривали своєї справжньої сутності.

Ви замкнені всередині.

Цей тип неврозу, зрозумілий як закритість, є наслідком зупинки або перешкоди розвитку особистості в дитинстві чи юності, коли існує надмірно розвинене, всемогутнє, егоцентричне, нарцисичне «Я», яке не приймає заборон, не визнає реальності, не визнає іншого і навіть ігнорує власну глибинну ідентичність.

Образ себе, який ми тоді маємо, не відповідає реальному.

Саме тому, що ми не хочемо стикатися з тим, що є насправді, ми звинувачуємо інших у обмеженнях, які насправді є нашими.

Якщо людей з такими характеристиками не зупинити вчасно, вони можуть не тільки втратити здатність спілкуватися з іншими, але й впасти в стани глибокої депресії, божевілля та збочення.

Тільки ті, хто визнає свої обмеження, ростуть.

Відповідальність, совість, зростання та зрілість народжуються в той момент, коли ми погоджуємося відмовитися від мрій про всемогутність.

Ми стаємо зрілими і перестаємо бути поверхневими, коли стикаємося з життям таким, яким воно є, з його проблемами, обмеженнями та стражданнями.

З відповідальністю.

І ми вміємо слухати.

Той, хто закритий, не слухає.

Він думає, що слухає, але насправді не може слухати, тому що здатність слухати — це плід зростання, риса зрілої особистості, і вона не є вільною.

Ви повинні її здобути.

Той, хто вміє слухати, приймає іншість іншого, його недоліки, його обмеження; він не хоче змінювати іншу людину, тим більше замінювати її кимось іншим, бо вважає її автономію та гідність такими, що не підлягають маніпуляції.

Здатність слухати означає позбутися власних ілюзій та потреб і звільнити місце для іншого. Щоб вміти слухати, потрібно звільнити серце, психіку та дух.

Слухання передує любові.

Тільки ті, хто справді вміє слухати інших, можуть любити.

Решта — це вигадка, самопереконання.

Отже, щоб бути щасливим, досягти внутрішнього спокою, вам не потрібне велике багатство чи проникливий інтелект, але вам потрібно вибрати правильний напрямок у житті та прийняти правильний спосіб мислення.

Правильний спосіб мислення не усуває негативу — ми бачили, що брак зрілості дозволяє вірити в таку ілюзію — але охоплює його, знаючи, що щастя на цій землі фундаментально полягає в прийнятті свого існування, своєї місії, незалежно від страждань і ціни, яку доводиться платити.

Часто щось – або хтось – що здається добрим, приємним, привабливим, при ближчому розгляді виявляється чимось негативним, кимось зі злом у серці.

Час від часу потрібно зануритися у власне серце і перевірити свої почуття, хто ви є... і – за необхідності – змінити свою стратегію.

Подякуймо Богові за дар життя.

Подякуймо Йому за те, що Він дозволяє нам каятися, навертатися, змінювати спосіб мислення, очищатися та відновлювати власну гідність і гідність Його дітей.

Приймімо життя і смерть, радість і страждання, здоров’я і хворобу.

Справжнє земне щастя полягає в гармонії впорядкованої любові до себе, до ближнього та до Бога.

Помилки минулого

Пишучи цю книгу, я усвідомив, що в юності я несвідомо – що нічого не змінює – припускався помилок, які вплинули на мою точку зору та перспективу.

Помилки виникли через юнацьку віру у всемогутність та мою класичну психоаналітичну освіту – читайте про це в моїй автобіографії від Фройда до Бога – яка поступово змінювалася під час мого професійного та людського дозрівання. Це свідчення книг, написаних за останні десять років.

Я вірив, що для досягнення щастя та внутрішнього спокою достатньо звести невроз до мінімуму.

Я помилявся.

Щастя – повне, тотальне, абсолютне – я тепер знаю – для віруючого християнина є лише в Бозі.

Тоді Бог сказав: «Створімо людину на наш образ, на нашу подобу; і нехай вони панують над рибами морськими, і над птахами небесними, і над худобою, і над усією землею, і над кожним плазуном, що повзає по землі».

Отже, Бог створив людину на свій образ,

на образ Божий створив його;

чоловіка та жінку створив їх.

І Бог благословив їх, і Бог сказав їм,

«Плодіться і розмножуйтеся,

і наповнюйте землю

і підкоряйте її;

і пануйте над рибами морськими

і над птахами небесними

і над кожною живою істотою

що рухається по землі».

(Бут 1:26-28)

Це означає, що ми є істотами божественного походження, і ми ніколи не повинні про це забувати, особливо коли настають моменти депресії, розчарування або бажання самознищення, коли нас спокушають принизити наше тіло, відкинути нашу особисту гідність.

Не будемо забувати, що ми вже жили в раю, в так званому земному раю, де ми були повністю щасливі, досконалі, чистота тіла, психіки та духу, де страждання, хвороби, смерть не існували.

Коли нас запитують, що таке щастя, ми часто не можемо відповісти, бо його повна людська вимір невідомий. Однак ми не повинні забувати, що ми були щасливі – давно, давно.

На початку.

Згідно з Писанням, ми більше не будемо щасливі на цій землі, принаймні до всезагального суду.

Можливо, в глибинах наших сердець щось залишилося після цього часу, проведеного в земному раю, незважаючи на нашу людську недосконалу і хвору природу, через гріх.

Моєю першою помилкою, п’ятнадцять-двадцять років тому, посеред мого психоаналітичного формування, було те, що я не вірив, що людина створена для щастя – у що також не вірив Фройд, творець психоаналізу. Я тоді жив у Відні і мав австрійську наречену, яка жила на вулиці, паралельній тій, на якій стоїть будинок Фройда. Це був час, коли я професійно контактував з людським нещастям. І я зрозумів, що щастя – це не постійний стан, але його спалахи, миттєвості радості, веселощів, внутрішнього спокою та порядку в серці, безумовно, можуть з’являтися. І я любив такі моменти, як і всі інші.

Сьогодні я думаю, що ці швидкоплинні моменти земного щастя можуть не мати відношення до великого, повного, тотального щастя по той бік, неземного щастя вічного спасіння, в якому врешті-решт буде задоволено кожне наше бажання – до щастя, в яке я завжди вірив.

Однак, звернімося до Книги Буття:

І навів Господь Бог на людину глибокий сон, і коли той заснув, узяв одне з його ребер і закрив плоттю те місце. І створив Господь Бог з ребра, взятого в людини, жінку, і привів її до людини. І сказав чоловік: «Оце тепер кість від моїх костей і плоть від моєї плоті; вона буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка». Тому залишить чоловік батька свого і матір свою, і пристане до жінки своєї, і будуть вони одним тілом. І були вони обоє нагі, чоловік і жінка його, і не соромилися. (Бут 2:21-25).

А також у розділі 3, основному для мене, який завжди мене цікавив через безліч застосувань.

Змія ж була хитріша за всіх польових звірів, яких створив Господь Бог. І сказав він жінці: «Чи справді Бог сказав: «Не їжте з жодного дерева в саду»?» І сказала жінка змію: «Ми можемо їсти плід з дерев у саду; але Бог сказав: «Не їжте плоду дерева, що посеред саду, і не торкайтеся його, щоб вам не вмерти»». Але змій сказав жінці: «Ви не помрете. Бо Бог знає, що в день, коли ви з’їсте його, ваші очі розкриються, і ви будете як Бог, знаючи добро і зло».

І побачила жінка, що дерево добре для поживи, і що воно приємне для очей, і що дерево бажане, щоб навчитися мудрості; і взяла з його плоду, і з’їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв. Тоді відкрилися очі в обох, і вони пізнали, що нагі; і зшили смоківникове листя і зробили собі пов’язки.

І почули вони голос Господа Бога, що ходив у саду, як повечоріло, і поховалися Адам та жінка його від Господа Бога серед дерев саду. І покликав Господь Бог Адама, і сказав йому: «Де ти?» І він відповів: «Я почув голос Твій у саду, і я злякався, бо я нагий, і сховався». І сказав йому: «Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи ти їв із дерева, з якого Я наказав тобі не їсти?» Адам відповів: «Жінка, яку Ти дав мені, вона дала мені плід із дерева, і я їв». І сказав Господь Бог жінці: «Що це ти зробила?» Жінка відповіла: «Змій спокусив мене, і я їла».

І сказав Господь Бог змієві:

«За те, що ти зробив це, проклятий ти з-поміж усієї худоби та з-поміж усіх диких звірів; ти будеш повзати на череві своєму, і землю будеш їсти всі дні життя свого. І ворожнечу Я покладу між тобою та жінкою, і між насінням твоїм та насінням її; воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п'яту».

До жінки сказав Він: «Я помножу страждання твої й твій тягар; у муках ти будеш народжувати дітей,

і до чоловіка твого буде прагнення твоє, і він буде панувати над тобою».

А до Адама сказав: «За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв із дерева, з якого Я наказав тобі, говорячи: «Не їж із нього», проклята земля через тебе; ти будеш їсти з неї в праці всі дні життя свого; терни та будяки вона буде родити тобі, і ти будеш їсти польові рослини. В поті лиця твого ти будеш їсти хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий; бо ти — порох, і до пороху вернешся» (Бут. 3:1-19).

Того ж дня, увечері, першого дня тижня, коли двері, де зібралися учні Його, були замкнені зі страху перед юдеями, прийшов Ісус, став посеред них і сказав їм: «Мир вам!» Сказавши це, Він показав їм руки й бік. Учні зраділи, побачивши Господа. Ісус знову сказав їм: «Мир вам! Як Отець послав Мене, так і Я посилаю вас». Сказавши це, Він дихнув на них і сказав їм: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи, тим будуть відпущені; кому затримаєте, тим будуть затримані».

А Фома, один із дванадцятьох, на прізвище Двійник, не був із ними, коли прийшов Ісус. Інші учні сказали йому: «Ми бачили Господа». Але він відповів їм: «Якщо не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу пальця свого в рани від цвяхів, і не вкладу руки своєї в бік Його, не повірю».

Через вісім днів учні Його знову були в домі, і з ними Фома. Двері ж були замкнені, де були учні Його, зі страху перед юдеями. Прийшов Ісус, став посеред них і сказав їм: «Мир вам!». Сказавши це, Він показав їм руки й бік. Учні зраділи, побачивши Господа. Ісус же знову сказав їм: «Мир вам! Як Отець послав Мене, так і Я посилаю вас». Сказавши це, Він дихнув на них і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи, тим будуть відпущені; кому ж затримаєте, — будуть затримані». (20: 19-29).

Дозвольте мені тепер уточнити моє поняття минулого, яке могло стати джерелом деяких непорозумінь в моїх інших книгах, особливо коли я говорив про протистояння з собою та нашою особистою історією.

Я завжди говорив, щоб не бути негативно обумовленим, не дозволяючи бути в'язнем минулого. Звичайно, я досі так вважаю. Я вже говорив у Як бути щасливим . . . сказав, що минуле завжди повинно бути поруч з нами, а не попереду нас, тому що воно паралізувало б нас; коли воно поруч з нами, воно допомагає уникнути повторення тих самих помилок.

Однак, пишучи цю книгу, я помітив, що я часто говорив про негативні наслідки, і набагато менше про виміри, про місця в минулому, які я вважаю позитивними для нашого здорового психоделічного зростання та досягнення внутрішнього спокою, земного щастя.

Звичайно, найбільше я говорив про важке дитинство, болісне через брак любові, тому що таке дитинство є джерелом труднощів, найсерйозніших неврозів. Ранні дитячі травми, як ви знаєте, залишаються в нашому серці назавжди. Для нас, віруючих, все стає легше, однак, все має сенс, тому що наші страждання вже були спокутовані муками та смертю Ісуса Христа.

Слід також сказати, але не впадаючи в песимізм, що негативні переживання суттєво зумовлюють позитивні, тоді як зворотний зв'язок трапляється рідко.

У всіх випадках, однак, ми повинні пам'ятати, що минуле, навіть найнегативніше, зневажає свободу вибору та волі, можливості модифікації та зміни нашого життя.

Більше того, це право на привілеї.

Завжди добре надавати сенс негативним переживанням, які з нами трапляються; перетворювати їх на позитивні, на джерела нових вказівок на шляху нашого зростання.

З іншого боку, мій погляд, який є психодуховним, також враховує необхідність протистояння з власним минулим, щоб глибоко його дослідити. Тільки таким чином ми можемо звести його до мінімуму його можливого несвідомого впливу на нас – особливо в важкі часи, коли біль великий, коли ці моделі часто автоматично проявляються – ці психологічні патерни, які ми засвоїли і які ми інтерналізували в дитинстві.

Ми, дорослі, є дітьми тих дітей, якими ми були.

Ми повинні зрозуміти все добре і все погане та примиритися з минулим; це не означає забути про завдану шкоду, набуті неврози, перенесені травми, але ми повинні надати їм іншого значення, помістити їх у ширший і краще впорядкований контекст. Ми не судимо своїх батьків. Бог їх розсудить. З іншого боку, вони також могли несвідомо передати свої помилки своїм дітям. Отже, потрібно подолати несвідоме, бо цей вимір є джерелом нещастя всіх поколінь протягом століть.

Ви повинні вирішити стати по-справжньому усвідомленими та розірвати це замкнене коло неврозів.

Ви повинні знайти мужність звільнитися від неврозів сім'ї, з якої ми походимо, якщо ми не хочемо несвідомо передати їх нашим дітям.

Дивлячись на наше минуле, ми повинні бути обережними, щоб не домінував його негативний аспект, але також, і перш за все, його позитивні сторони. Наш Бог — добрий Бог, Він не поганий Бог.

Він — милосердний Бог, справедливий, а не суворий і караючий Бог.

Наше мислення також повинно характеризуватися балансом і справедливістю, коли ми стикаємося з нашою особистою історією минулого.

Наш Бог не враховує, чи досягли ми успіху в житті, чи ні, але Він дивиться на наше серце — чи воно добре, ніжне, лагідне, чи жорстке, нечутливе і погане.

Важливо, як ми щось робимо, як ми переживаємо стосунки... Насправді зло, те, що є негативним, знаходиться не поза нами, а в нас — так само, як і добро.

Ми все ще шукаємо ідеального партнера і не дивимося на себе.

Коли ми зустрічаємо власну особистість, що ми можемо запропонувати їй?

З почуттями схожа ситуація. У мене немає добрих чи поганих почуттів; важливим є спосіб, у який я їх переживаю.

Проблема завжди в нашому внутрішньому світі.

І все ж існує так багато забобонів. Подумаймо на мить про агресивність, про гнів.

Я добре знаю це почуття, я заплатив за нього величезну ціну.

Наше суспільство не приділяє надто багато уваги тонкощам, але коли справа доходить до агресивності, воно раптом стає жорстким, безжальним. Чому?

Агресивність — це єдина сфера, в яку суспільство втручається, можливо, тому, що це єдине, чого ви все ще боїтеся.

Західне суспільство — це суспільство, яке, більше за всі інші, виступає проти насильства, але є найбільш насильницьким. Ймовірно, воно позбулося здорового почуття агресивності у себе та своїх членів, яке, якщо воно правильно виражене, ніколи не призводить до насильства.

Агресивність — це сила, яка допомагає боротися з несправедливістю, уособлює життя духу, завдяки якій ви маєте прагнення існувати, шукати глибокого контакту з іншим. Це слово походить від стародавнього терміну Aggredi, що означає: йти вперед, йти в чиємусь напрямку.

Ось чому члени цього суспільства більше не здатні йти до інших людей глибоким, справжнім, автентичним, не поверхневим і оригінальним шляхом.

Значна частина західних мешканців більше не знає, що означає ставити в центр існування людину, Бога та життя. Для них це постійний, безперервний, щоденний стан залежності від чогось, від когось.

Прагнення до щастя

Я часто відчував у своєму житті непереборне прагнення до щастя, відчував величезне бажання бути щасливим, яке мені так і не вдалося реалізувати, задовольнити та виконати.

Я можу сказати, що протягом усього свого існування мною керувало змінне прагнення до щасливого життя та відсутність його повного здійснення.

Це завжди було так, у моменти радості, у глибоких емоційних стосунках, у моменти спокою та психодуховної гармонії з собою чи з іншою людиною. Я завжди відчував, що чогось не вистачає.

Коли у стосунках ми переживаємо щасливе, взаємне, глибоке кохання, . . . Ми також відчуваємо почуття скінченності.

Ми усвідомлюємо свої обмеження.

Хто не відчував величезної сили бажання, яке, як тільки було задоволене, ставало лише спогадом?

Переживаючи цей досвід, будучи гіперчутливою людиною, з юності я шукав задоволення цього прагнення до щастя поза собою, за межами іншого, за межами інших, поза світом.

У Бозі.

Звідси я знаю, що завжди був релігійною людиною.

Я завжди відчував, що людина не може дати собі повного щастя або не може отримати його від іншої людини. Коли ми зустрічаємо щасливе, взаємне кохання, ми переживаємо стан щастя, екстаз, але він завжди триває недовго, і інтенсивність переживання не завжди найбільша; однак, таке щастя, безумовно, дозволяє відчути, яким буде вічне щастя. Глибоко всередині я вірю, що маленькі радості, мить щастя, які ми зустрічаємо на цій землі, спрямовані на те, щоб вказати на вічну радість, коли ми побачимо Бога і будемо з Ним.

Внутрішній мир, про який я говорю, не виключає страждань і не шукає абсолютного щастя.

Це прийняття життя таким, яким воно є, з білого і чорного, з світлом і тінню, зі здоров'ям і хворобою, з любов'ю і ненавистю, з повнотою і порожнечею, з прекрасними та потворними часами, і так далі.

Одного разу я поєднав своє бачення з баченням кожного з нас у подорожі.

Важка, героїчна подорож.

Прочитайте Подорож життя , яка пов'язана з цим.

Це подорож, яка – як і всі героїчні подорожі – включає пастки, зраду, радість, зустрічі з чудесами та неприємностями, друзями та ворогами.

Завдяки цьому образу, який став моїм справжнім, особливим способом життя, і який я часто рекомендував своїм читачам, мені вдалося синтетично висловити його, переклавши в практичну модель, суть моєї ідеї щастя та внутрішнього миру.

Моя ідея, як по-справжньому прожити життя.

Прийняття відповідальності.

У такому баченні життя містить усе.

Воно стає місцем, де, наприклад, помилки проживаються як випробування, уроки життя, щоб мати можливість набагато більше дозріти, щоб більше вдосконалити душу.

Коли аналізуються крихкі та слабкі речі, наші недоліки, а не відкидаються так, щоб ми через це втрачали силу.

Внутрішній мир, щастя — це не робити те, що я хочу, а бажати того, що ти робиш.

Це подорож.

Реалізація своєї місії та покликання.

Це не питання сприятливої долі, інтелекту, невдачі чи негативу, а зміна способу мислення та, нарешті, прийняття правильного ставлення до життя. Незважаючи на те, що думають інші.

З іншого боку, ми бачили, що щось — або хтось — що здається нам добрим на поверхні, насправді виявляється не таким глибоко всередині; так само щось, що здається негативним, насправді таким не є.

Це питання розсудливості.

ЗДОБУТИ САМОСВІДОМІСТЬ

Щоб знайти внутрішній мир, вирушити в дорогу, у складну життєву подорож, щоб бути щасливим, потрібно усвідомити себе.

Скільки людей я зустрічаю щодня, які не усвідомлюють себе!

У взаєминах це неусвідомлення, яке часто стосується обох сторін, є справжньою перешкодою для автентичної любові.

Ми бачили покоління, які гралися в любов. Вони не любили.

Бути усвідомленим — це не дія відповідно до захисних механізмів, а стояти перед собою, наодинці з собою, нарешті приймаючи відповідальність за власні емоції.

Тому я часто відчуваю, що ті, хто не усвідомлює своїх емоцій, хочуть жити у стосунках!

Наприклад, коли чоловік бере на себе відповідальність за себе, він більше не може відчувати себе жертвою іншого.

Однак визнання того, що ти не жертва, означає остаточну втрату ілюзії, що ти живеш як підліток у закоханості, сповнений порожньої сентиментальності. Ця ілюзія чіпляється за багато пар, щоб вони відчували, що закохані, живі.

Ще одним елементом усвідомлення є згода на почуття самотності, яке іноді відвідує нас, тому що самотність за визначенням є людським станом. Тільки так ми зможемо протистояти страху розлуки та відторгнення.

Разом зі страхом перед хворобою та смертю.

І завдяки усвідомленню ми не будемо жити залежно від іншого, від інших, часто навіть не усвідомлюючи цього.

Ми більше не будемо давати іншому владу над нашими емоціями, нашими почуттями.

Звичайно, щоб досягти самоусвідомлення — яке я повторюю в різних книгах — потрібно мати мужність протистояти тим аспектам нашої особистості, які ми б воліли не бачити, не визнавати своїми.

Ми повинні навчитися бачити себе такими, якими ми є.

Невизнання, неприйняття, ігнорування, перекладання провини на інших, роз'єднання, відкидання, втеча та неприйняття проблем — це найлегший захисний механізм для запуску, тому що ми діємо так, як навчилися в дитинстві, коли були незрілими, неусвідомленими, безвідповідальними.

Роблячи це, ми несвідомо намагаємося догодити батькам, навіть якщо нам сорок років, і ми не можемо прийняти, а головне, не можемо зрозуміти, що хочуть нам сказати ті частини нас самих, які батьки таврували, відкидали, які вони не приймали в нас; і через які вони перестали нас любити або любили менше.

Якщо ми не вирішимо здобути самоусвідомлення, ми не зможемо раз і назавжди розірвати коло неврозу, в якому живемо з народження, не зможемо відмовитися від того, як ми інтерналізували ці речі з нашого першого дитячого досвіду любові, відторгнення, покинутості та страху.

Якщо ці інтерналізовані дитячі невротичні ситуації не будуть винесені на світло і належним чином проаналізовані, вони перетворяться на серйозні комплекси, тривоги, перешкоди, що обмежують наше існування, і перш за все нашу здатність любити, можливість щастя, знаходження миру та порядку в серці.

Ці приховані, поховані, відкинуті частини одного дня повстануть.

І вони стануть нашими демонами.

Справжніми господарями наших емоцій та почуттів.

Ми будемо вірити, що це ми самі, що ми виражаємо свою справжню природу, переживаючи певні почуття та емоції, особливо коли ми у стосунках з кимось; насправді ж ми будемо переживати те, що диктує нам наш невирішений минулий досвід.

Я переконаний, що те, що ми відчуваємо і сприймаємо як загрозливе і жахливе, насправді є чимось, що просто хоче пізнати нас.

Чимось, що ми ніколи не хотіли вважати своїм.

Що є частиною нас самих.

Ось чому важливо усвідомити, що ми насправді відчуваємо, або краще: хто ми насправді в глибинах нашого існування, а не на поверхні, в нашій ввічливій, ніжній, формальній поведінці.

Звернімо увагу на форму, зовнішню ніжність, бо вона часто служить для приховування, маскування, зміни, прикриття того, що є найпотворнішим у нас.

Форма — це не буття.

Я завжди казав, що важливі як факти, так і слова; Або, точніше, після слів, наприклад, слів любові, завжди повинні бути факти, що їх підтверджують. Але якщо доводиться вибирати між словами та фактами, обирайте факти.

Факти та вчинки — це справжній тест слів.

Словами можна обманути, фактами — ні.

Зовнішня зміна, дотримання формальних правил, навіть добрих, навіть натхненних любов'ю, не приведуть нас до щастя, до внутрішнього миру, бо ця поведінка, незалежно від добрих намірів, всупереч зовнішньому вигляду, приховує впертість, жорсткість та одержимість.

Вийди за межі втрат

Здобуваючи самоусвідомлення, ми також починаємо чітко розуміти, що потрібно відмовитися від втрат, болю та відторгнення.

Коли я повертаюся до страждань, до втрат останніх років, я бачу, що моя відсутність щастя значною мірою була наслідком того, що я не хотів відпускати речі та людей, які мене ранили або яких я любив; у глибині серця я був до них прив'язаний.

Я забув, що написав у своїй першій книзі Як бути щасливим: «Минуле є минулим, минуле служить лише для того, щоб не зробити ту саму помилку вдруге, і це все».

Треба жити теперішнім, бо майбутнє також не гарантоване, настільки, що ми навіть не знаємо, що може статися з нами в наступні кілька хвилин.

Оскільки я не хотів відпускати те, чого більше не існувало, я фактично засудив себе, замкнув себе в вимірі, побудованому на ілюзії, з нереальності.

Це був смертний вимір, за винятком того, що він викликав постійну психодуховну та фізичну напругу. Усі патології, які вражали мене протягом цих років, можуть бути наслідком цього.

Я недостатньо опрацював свої жалі й залишився в’язнем болісних спогадів.

Якщо ми хочемо знову злетіти, ми повинні звільнитися від усіх уз, навіть найтонших, які тримають нас у нашому минулому.

Коли я почав відпускати минуле, ховаючи те, що давно померло, природно, без зусиль я відчув приплив нових сил, потужну життєву енергію, яка омолодила мене на двадцять років!

Звичайно, оновлення та відродження – це нелегко. Однак вони необхідні.

Саме цього хоче наш Бог, який є Богом життя.

Було б богохульством дозволити собі померти через те, що ми сумуємо за конкретною людиною; це означає, що ми вважаємо Бога менш важливим, ніж цю людину. Просто пишучи це, я посміхаюся, бо бачу очевидну дурість деяких наших страждань. Якщо ми так сильно страждали в цих випадках, то це тому, що ми були занурені в почуття всемогутності.

Окрім Бога.

Ми давно покинули свою подорож, свій шлях зростання.

Це шлях, який – повторюю – включає невдачі, невдалі зустрічі, пастки, зради... На жаль, ми можемо зустріти людей, які хочуть відвернути нас від продовження нашої подорожі. Ось чому ми повинні залишити їх у минулому; ми повинні продовжувати відчувати покликання в наших серцях, місію, до якої ми покликані, щоб слідувати за цим закликом і реалізувати його.

Звичайно, вони зовсім не зупинять нас, усіх цих людей, негідних довіри!

І наші можливі помилки повинні служити нам уроками на все життя.

З іншого боку, труднощі скорботи полягають не в тому, щоб забути, а в тому, щоб створити нове ставлення до реальності.

Крім того, процес скорботи є природним, він відбувається спонтанно, його не слід форсувати, вважати обов'язковим; він тимчасовий, бо закінчиться; він оновлює, бо завжди веде до нового способу життя.

Тому я прошу вас не піддаватися спокусі уникати або ігнорувати, а також тому, що минуле не може повернутися; і навіть якби воно повернулося, воно не було б таким самим, як те, що ви пережили.

Подобається нам це чи ні, але це закон життя, і ми його не змінимо.

Багато хто хоче швидко закінчити своє горе, шукаючи заміну.

Багато хто, наприклад, замінює втрату новим партнером – через поранену гордість, щоб заповнити порожнечу, що залишилася – думаючи, що таким чином вони впораються з горем. Вони не знають, що скорбота повернеться, вимагаючи плату за вищою ціною.

Звичайно, інша сторона медалі негативна; мазохістичне перебування в скорботі не дозволяє вільному потоку нового життя в нас.

Спочатку шок, приголомшлива втрата, яка, як ви думали, ніколи не станеться.

Ми не можемо уявити подібну втрату, і у нас виникає відчуття, що ми бачимо поганий сон, що ми переживаємо нереальну ситуацію, тому ми заперечуємо, що щось подібне відбувається або сталося? Потім, через кілька днів, людина, яка зазнала втрати, переживає багато різних емоцій: страх, відчуття покинутості, самотність, тривогу, страх, гнів, провину. Ці емоції приходять і відходять десятки разів на день. Вони стають нав'язливими, маніакально повертаються. З іншого боку, вони є вираженням пережитого болю і призводять до спалахів плачу, до крику, і коли ми усвідомлюємо, що переживання є вирішальним, і коханої людини більше не буде.

Пізніше, якщо ми психічно здорові, поступове заспокоєння емоцій бере гору, доки ми не приймемо нову реальність і не зможемо отримати від неї максимум користі, перш за все, більшу зрілість та усвідомлення.

Нарешті, важливо відновити емоції, почуття, вкладені в цю людину протягом того періоду життя.

Не залишайтеся пригніченими, а ставайте досвідченішими і з усією життєвою енергією, яка була пов'язана з цією людиною в цей конкретний період життя.

Більше того, з більшою енергією та життєвою силою.

На цьому етапі важливо мати справді доброзичливу людину, якій ви можете довірити свій біль, свої страждання. Це допомагає правильно оцінити перенесену втрату.

Загоїти рани

Якщо ми не звільнимося від пережитих ран, нам загрожує втрата сили, енергії, життєвої сили і навіть руйнування особистості.

Якщо травми не подолані, не вилікувані, вони заважають процесу особистісного зростання.

Скільки разів, як тільки біль минув, а емоційний зв'язок розірвано, ми думали, що більше не зможемо бути корисними або коханими. Ми можемо стати в'язнями пережитого болю – не довіряти нічому і нікому, втратити самооцінку, якщо нам не вдасться відновити гармонію в собі, правильно спрямувати гнів, що залишився в нашому серці.

Коли історія стосунків, в які ми вклали багато енергії, несподівано закінчується, важливий період життя, ми зазвичай інстинктивно відчуваємо лють, гнів і бажання помсти.

Проблема зазвичай не в тому, щоб виплеснути ці емоції, тому що насправді, на щастя, ми цього не робимо, а в тому, щоб дозволити мирному життю існувати всередині нас.

Ми не повинні заперечувати, що страждаємо, що були поранені, тому що якщо ми витіснимо біль у несвідоме, пізніше ми можемо захворіти, пережити несподівані напади, агресивність або повне витіснення всього, що заважає позитивному подоланню травми.

Існує пасивна форма насильства, яка проявляється по-різному: депресія, туга, апатія, цинізм, нудьга, дратівливість і бажання смерті.

Ви повинні вилікувати це саморуйнування, яке робить нас жертвами самих себе, нашої власної агресивності та насильства.

Якби ми замислилися, скільки енергії ми витрачаємо, скільки зла чинимо в такі моменти; можливо, ми були б обережнішими і не потрапляли б у цю збочену, демонічну пастку. Ми знаємо, що якщо ми живемо як жертви, ми можемо стати мучителями самих себе через дивний механізм ідентифікації.

Щоб подолати цю схему, потрібно вміти аналізувати пережиту ситуацію, отриману рану. Ми часто маємо враження, що людина була поранена цілком, але ми знаємо; що постраждала одна чи кілька частин, але не людина як така в цілому.

Читайте на цю тему: Бути другом чи мати друга?

Тому слід уникати задоволення станом жертви і розуміти, яка частина була поранена і чому. Наприклад, я страждаю насамперед тому, що втрата зачепила мою гордість, тому що вона поставила мене в самотність, з якої я не можу вибратися, тому що я відчуваю, що мене обдурили, тому що я розумію, що мене сексуально використали, що зі мною просто грали.

Цей аналіз чітко виявить нашу найслабшу частину, яка була поранена, ймовірно, блок, комплекс, який ми не до кінця розв'язали з часів статевого дозрівання.

Точне визначення типу та глибини рани полегшить процес скорботи.

Все це спрямовано на те, щоб відновити людині, яка постраждала в тій чи іншій мірі, емоційний спокій, щоб вона могла дистанціюватися від свого досвіду, не заперечуючи його. Ця дистанція дозволить їй належним чином розмістити травму в контексті свого існування і відкрити її приховане послання.

У кожному стражданні, спричиненому втратою, є щось нове, алергічна травма, яку ми можемо вивчити, щось, чого ми раніше не знали.

Втрати та емоційні травми служать для того, щоб чітко показати справжню структуру нашої особистості.

Тому я мушу сказати, що не згоден з деякими колегами-психологами, які говорять про прощення.

Я вважаю, що якщо наші почуття були глибоко ображені, ми не можемо пробачити того, хто серйозно нас зачепив.

Це можна зробити лише віддавши Богу свої глибокі страждання.

Принаймні, я так роблю – як каже наш Отець, моя улюблена молитва, яка супроводжує мене цілими годинами дня: «Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. […] І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

Я звільняюся від другого, повністю розриваю зв'язок зі спогадами про нього і повертаю собі всі сили, які повертаються до мене з ще більшою потужністю, тому що я, безсумнівно, навчився чогось нового, хоча в майбутньому буду обережним і не зв'язуватимуся з такими людьми.

Чого абсолютно не можна робити, коли вас образили, зачепили, так це втратити сенс життя, прийти до переконання, що у нас немає мети жити. Крім того, хіба ви не думаєте, що, роблячи це, ми дамо тим, хто нас образив, занадто багато влади?

Ви справді хочете віддати її йому?

Я так не думаю.

Послухай: ти вийдеш з цього сильнішим.

Повір мені, такі досвіди можуть і повинні обернутися на нашу користь.

Ті, хто роками, через мої книги, супроводжував мене, знає, що те, про що я пишу, — це мій досвід і людей, яких я глибоко знаю. Тому ви застосуєте це на практиці і побачите результати. Ті, хто пережив це, знайшли новий сенс у своєму досвіді для життя, дехто змінив своє існування на краще, знайшовши справжнє покликання, яке вони довго шукали.

У своєму житті, як я вже казав в інших книгах, внаслідок втрат і ран я відкрив для себе невідомі досі ресурси, які зміцнили мене і дозволили краще допомагати іншим.

Коли ми поранені і виходимо з цього переможцями, сильнішими, ніж раніше, ми можемо розповісти іншим про наш процес зцілення.

Таємничі шляхи, з Божою допомогою, завжди перебуваючи з Ним у контакті через молитву, ми використовуємо для більшого відновлення здоров'я.

Читайте на цю тему: Як пройти через страждання і вийти з них переможцем.

Тому не дозволяйте собі бути пригніченими, депресією та відчуттям, що ви жертва, травми, відчай… Не дозволяйте отриманим ранам спричинити втрату енергії, життєвої сили.

Ви не повинні цього дозволяти!

Я пропоную вам, шукаючи новий сенс життя після емоційної травми чи поранення, відповісти в серці на такі запитання.

Які обмеження та слабкості я виявив у собі?

Чого я навчився з отриманої травми?

Чи став я більш людяним щодо себе та інших?

Що ти хотів мені сказати через цей болісний досвід?

Чи зростав я у мудрості, розсудливості та розумі?

Дайте нові причини для життя. А якщо ви цього не зробили, зробіть це зараз.

Після опрацювання травми показаний період самотності, тиші, медитації та молитви. Важливо пережити цю самотність, хоча вона може здатися марною тратою часу, порожнім і марним етапом; Але саме в цьому символічному місці ви можете отримати краще усвідомлення свого майбутнього.

Часто в цей період у нас виникає відчуття перетворення на порожнечу, марнування часу, нескінченності, відсутні також звичайні орієнтири… але дозріває нова ідентичність. Це період, коли може народитися новий, раніше невідомий вимір життя.

Як і кожна витворна робота, відкриття своєї місії, втілення великої мрії життя, потребує періоду статевого дозрівання та роздумів. Оскільки всі спроби примусити натхнення загрожують дегенерацією та баналізацією твору мистецтва, не слід поспішати з виходом з пустелі, перш ніж ми звільнимося, наприклад, від поверхневої ідентичності, яку ми мали, для зрілої та глибокої.

Ви повинні дати собі час на відпочинок і відійти від повсякденних турбот.

Добре вибрати тихе оточення, бажано таке, що дозволяє контакт з природою, спокійне і мирне місце, де легше роздуми, внутрішній діалог і молитва.

Тому в таких випадках молитва може бути корисною для відновлення серця і спокою.

Зміст

Вступ