Досить бажати з книги однойменної назви Валеріо Альбісетті
Передмова
Я щойно закінчив нове видання «Від Фройда до Бога» («Da Freud a Dio»), коли видавець поклав на мій редакторський стіл «Бажання одужати» («Volonta diguarire»), книгу, яка давно була поза друком. Він запропонував мені переглянути її та оновити.
Чи це буде можливо? Ця історія описує досвід молодого чоловіка, який дізнався, що у нього рак. Це був мій перший опублікований текст, розповсюджений у багатьох країнах світу. Я гладжу чорну обкладинку. . . Скільки спогадів, скільки туги. . . Я знову бачу себе молодим, повним життя, з чудовою посмішкою та великими зелено-карими очима. Стільки часу минуло. . . двадцять років. Можливо, занадто багато . . .
Все вже здається далеким, вицвілим, розмитим.
Роками я багато разів думав, що зробив помилку, погодившись на операцію. Нещодавно я майже переконався, що результати комп’ютерної томографії – тесту, який я пройшов двадцять років тому – були нечіткими та неоднозначними, і що вони призвели до помилки хірурга. Я навіть впевнений: «У мене ніколи не було пухлини мозку!». Непотрібне хірургічне втручання. Трепанація, розрізання та видалення частин черепа. . . жахлива, жахлива тортура. Фізична та психічна. Найбільше насильство, яке було вчинене щодо мене за все моє життя. Проникнення в мозок ножицями, скальпелем та металевими інструментами. . . Найбільш священна ділянка тіла. Для людини найважливіше.
Чому мені зробили операцію? Чому? Чому?! Я б віддав усе, щоб мати можливість скасувати це. . . Сьогодні подібні операції проводяться без розтину черепа!
Перечитуючи окремі сторінки книги, я мав враження, що живу в якомусь сюрреалістичному світі, ніби в банальному, пласкому, дурному, поверхневому фільмі. Можливо, тому, що їх написав наївний, недосвідчений юнак із провінції. Сором’язливий. Не готовий пережити трагедію. З її сторінок віє невиразною відстороненістю та зухвалістю, бо головний герой не усвідомлює, що він — жертовне ягня! Тіло, яке будуть розтинати. . .
Я майже . . . майже повністю перепишу її з нуля. Або я не прийму пропозицію видавця і поховаю її назавжди. Я встаю, дивлюся на неї здалеку, наближаю, беру в руки, знову гладжу чорну обкладинку і. . . плачу.
Тихо.
Однак, коли я думаю про ті моменти, про того Валеріо, я знаходжу сили рухатися далі. . . Можливо, мені слід було мати більше мужності; я думаю, мені слід прийняти пропозицію видавця. Насправді, я думаю, це завжди буде свідченням мого минулого, меморіалом.
Я знову намагаюся переглянути книгу, сторінки трохи пожовтіли . . ., я читаю деякі фрагменти. Мене вражає передмова Франческо Паренті, президента Італійського Адлеріанського Товариства і деякий час президента їхнього міжнародного союзу (про це більше в Da Freud a Dio), який був одним із моїх наставників у той час. Сьогодні, на жаль, його вже немає серед нас.
Я цитую її дослівно нижче:
“Я прочитав Volonta di guarire за одну ніч, і після кожного наступного читання я засвоював її різні аспекти, кожен з яких залишив у мені глибокий і дуже чіткий слід. Тому моя Передмова також є відображенням моїх внутрішніх думок. Тема є (або на початку може здатися такою) жахливою, однією з тих, що викликає панічний страх або негативне відторгнення, але, здавалося б, приносить полегшення.
Велика перевага книги Альбісетті полягає в тому, що вона дозволяє нам зіткнутися з представленою проблемою, не зменшуючи її важливості, або описати її тривіальними та пишномовними фразами. Її велика сила впливу пов’язана з плануванням та передачею досвіду, двома сильними людськими тенденціями, настільки життєво важливими, що вони здатні подолати будь-які перешкоди. Автор-протагоніст намагається впоратися з ситуацією, яка не гарантує щасливого кінця, оскільки він її не заперечує, таким чином не дозволяючи їй впливати на підсвідомість, і водночас залишається заплутаним у всіх сферах життя. Це, серед іншого, тому, що він не ділиться своїми емоціями з іншими людьми, які населяють сторінки книги, іноді будучи сильнішим за них у протистоянні проблемі.
Нарешті, коротка, але зовсім не незначна примітка щодо стилю письма Альбісетті.
Його мова — до суті, позбавлена відступів, і часом може здатися надто приземленою. Але саме в цьому криється його виразна сила. Проза повинна відображати життя як дію, бути насиченою емоціями та думками, і робити це зрозумілим чином, щоб читач брав участь у події. Якщо ця здатність передавати реальність проникає до більш обізнаних читачів, текст, безсумнівно, має естетичні цінності, яких не можна заперечувати Волонта дігуаріре, книзі, кожна сторінка якої здатна перетворювати слова на образи.
Франческо Паренті».
Я повільно відклав книгу і… заплющив очі.
Я бачу Паренті, з його сивою бородою, який розмовляє зі мною, заохочує мене, лагідно посміхається і… Я приймаю рішення: я прочитаю старий текст і перевидам його. Мене особливо зворушили ці слова: «Я не знаю, чи усвідомлював автор, що його історія, розказана в літературній формі, може бути цінною не тільки для онкохворих, але й — а можливо, навіть понад усе — для тих, хто в певний момент свого життя опиняється в, здавалося б, безнадійній ситуації».
Вставши зі стільця, я легенько стукнув по столу, і невелика книга в чорній обкладинці впала на землю. З-поміж її сторінок висунувся вогненно-червоний вкладиш із написом: «Літературна премія Сірміоне-Катулла. Спеціальна премія 1986 року».
Я зовсім про це забув.
Починається дощ. Я згадую замок Сірміоне, де, отримуючи нагороду, я бачив емоції мого бідного батька серед глядачів.
Знову плачу.
Минуло майже двадцять років від того дня. Думаю, маленька книжка в чорній обкладинці вже не відчуває того самого. Можливо, тому вона й хоче жити далі.
ЧАСТИНА ПЕРША – Бажання літати
«Я проходжу курс пілота. Ми тренуємося на гідролітаках, які відправляються з озера Комо. Запишешся теж?»
Коли я повертаюся додому, в моїй голові проноситься безперервна послідовність образів. Літак. Мати літак, вміти ним керувати. Лугано. Просто так. У свою першу подорож я оберу Лугано, місто, яке мені дороге. Я злечу і приземлюся на гладких поверхнях двох озер.
Раптом страх охоплює мене.
Я відчуваю, що не створений для польотів. Я сухопутний щур. Вода і повітря лякають мене; я відчуваю, що вони таємничі, незвідані та далекі. Як тільки я уявляю себе там, у хмарах… Ні.
Я не записуюсь на курс. Мені потрібно відчувати землю, тверду землю під ногами. Хтозна, чому я одразу прийняв запрошення? Я не думав про це. Але це дивно! Я дуже обачний за своєю природою. Я досі не можу зрозуміти, чому відповів так імпульсивно.
Мене не цікавлять польоти. Після теоретичної частини я вирішу, що буде далі. Здається, я боюся померти. І все ж, щодня в усьому світі стільки людей спокійно літають. Я відчуваю себе боягузом. З речами, яких я не знаю, речами, які я не можу контролювати, такими як повітря і вода, я відчуваю фізичне відчуття смерті. І все через те, що я записався на курс пілота!
Інтенсивність моїх емоцій тоді, мабуть, була набагато сильнішою, ніж зазвичай. Зараз я почуваюся краще. Неприємне відчуття минуло. Досить було подумати про долю, про її неминучість . . .
Знову думаю про літак, який кілька днів тому вибухнув у повітрі. Уявляю собі нічого не підозрюючих пасажирів, усміхнені обличчя, теплі, живі тіла, які раптом . . . Я змушую себе побачити приємний комфорт автомобільної поїздки . . . руки, що стискають кермо, стабільну швидкість. Сьогодні світить сонце, з-за хмар. Вже жовтень.
ДРУГА ЧАСТИНА – Перше, що мене здивувало
Перше, що мене здивувало, це ангар. Я уявляв собі зовсім іншу будівлю: естетичну, але функціональну; можливо, тому, що я асоціював її з аеропортом. Натомість я побачив величезний сарай на озері, в якому стояли гідролітаки. Теоретичний курс проходив у залі, схожому на клас. Нас, курсантів-пілотів, було семеро. Інструктором був пілот ВПС, років п'ятдесяти, він мав чудові навички і завжди був готовий допомогти.
Я пройшов курс з відзнакою.
Щоб почати літати, я мав пройти медичне обстеження у військовому госпіталі, щоб переконатися, що я фізично здатний літати. Тож я це зробив. Озброївшись документом, виданим аероклубом, я записався на обстеження.
Я відчував певну тривогу.
Напередодні я допускав можливість того, що лікарі відмовлять мені через зір. Я зовсім забув, що ношу окуляри. . . Моє незнання стало способом виправдати себе. Я завжди міг би сказати, що був би пілотом, але, на жаль, моє здоров'я не дозволило мені цього зробити. Я мав бути в лікарні о восьмій, але прибув на десять хвилин пізніше.
Черговий офіцер порадив мені прийти наступного дня. Я був цілком задоволений цим; я не до кінця усвідомлював, що тепер я справді не мав бажання літати.
Як на щастя, військовий, який охороняв вхід, думаючи, що робить мені послугу, підтвердив, що я прибув вчасно, і невелика затримка була пов'язана з тим, що ліфт у той час завжди був зайнятий.
І ось, я почав серію запланованих обстежень. Спочатку був візит до офтальмолога, який пройшов добре; потім аналіз крові, консультація невролога та інші обстеження, які я вже не пам'ятаю. Після всього цього, сидячи в довгому коридорі з десятьма-п'ятнадцятьма іншими курсантами-пілотами, я чекав останнього тесту – аудіометричного.
Я навіть пам'ятаю час, коли мене покликали: двадцять хвилин дванадцятої.
Коли я встав, я подумав, що народжений бути пілотом. У мене ніколи не було проблем зі слухом. Я бачив себе, як літаю в синьому небі, приводнююсь на гладких поверхнях озер, виконую акробатичні трюки в повітрі . . .
«На жаль, аудіометрична крива правого вуха показує відхилення, які, на жаль, роблять вас непридатним до польотів». Я подивився на людину, яка говорила ці слова. Це був молодий лікар, років двадцяти семи. Я дивився на нього, приголомшений. Я думав, що це жарт.
Я опинився сам на вулиці, на тротуарі, посеред міського гамору, зі шматком паперу в руці.
«Непридатний. Серйозна втрата слуху у правому вусі».
ЧАСТИНА ТРЕТЯ – Настала осінь
Я мав спортивну статуру, хоча не займався спортом вісім років. Вісім років. Неймовірно. Лише зараз я усвідомив, наскільки повністю я був поглинений своїми пацієнтами. У свої кілька вільних хвилин я читав і вивчав професійну літературу, щоб бути в курсі.
Тривалий час я відчував певну відразу до всього, що вимагало фізичних навантажень. Замість того, щоб підніматися сходами, я користувався ліфтом, пересувався містом лише автомобілем, не гуляв, не їздив на так звані активні вихідні. . .
Іноді я гуляв лісами, що оточували місто, з моїм дорогим другом Томмазо, чудовим кардіологом.
«Коли я зможу літати з тобою?»
«Ніколи», — серйозно відповідаю я.
Він уважно дивиться на мене. Тож я розповідаю йому про те, що сталося вчора. Ми висловлюємо сумніви щодо професійної компетентності військових лікарів, а потім Томмазо пропонує мені відвідати його друга, отоларинголога.
Через три дні я в лікарні. Проходжу аудіометричні тести в атмосфері спокою та радості. Присутність Томмазо наповнює мене комфортом і мужністю. Ми жартуємо. Після завершення обстеження отоларинголог виявляє пошкодження ретрокохлеарної частини вуха. Однак він не на сто відсотків у цьому впевнений. У будь-якому разі, він вважає за краще провести додаткові тести. Ми вирішуємо, що вони відбудуться наступного дня, але тим часом діагноз підтверджує військовий лікар: аудіограма правого вуха виглядає недобре.
Коли я повертаюся додому вдень, я починаю усвідомлювати, що ця невелика втрата слуху в правому вусі залишиться зі мною назавжди. Це не проблема, думаю я, до того ж, я не довіряю італійським лікарям. Не думаю, що повернуся до отоларинголога завтра.
Однак наступного дня я вчасно прибув до лікарні. Повторний візит – підтвердження діагнозу. Отоларинголог каже, що пошкодження може бути спричинене вірусом або медикаментами. .
Я посміхаюся. Я ніколи в житті не вживав наркотиків. .
Проте я чую, як мій внутрішній голос каже: «Давай розслідувати, давай розслідувати». Я, хто завжди уникав лікарів. .
«Я раджу вам зробити МРТ скроневих кісток, тоді ми дізнаємося, що саме з вами не так». Я пройшов обстеження через два дні. Не зі страху чи щоб точно дізнатися, що зі мною не так, а тому, що таємничим чином я почав змінюватися, я більше не бунтував; я відчув, як мене охопив надзвичайний спокій.
Радіолог попросив мене лягти на металевий стіл. Мене прив'язали до нього, щоб я міг нерухомо залишатися в одному положенні майже годину. Я тримав очі заплющеними, і через регулярні проміжки часу я чув, як технік заходив до кімнати і перевіряв хід роботи.
Радіолог та отоларинголог показали мені результати. Спостерігалося аномальне розширення в кам’янистій частині правого вуха. Я подивився на них, вони зблідли, я зрозумів. Я потиснув їм руки з посмішкою. Я сказав кілька слів підтримки, яких я не пам’ятаю; здається, я навіть обійняв їх, щоб показати, що їм не варто хвилюватися. Я не хвилювався.
Я справді не турбувався.
Коли я віддалявся від них, мені здалося, що за спиною я почув слабкий і пронизливий звук, схожий на шипіння, слово: «рак».
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА – Бог чи доля
Стан спокою тривав наступні дні. Мир, сповнений великої ясності, в якому емоційність мала дуже обмежене місце. Озираючись назад, усе здавалося мені наперед визначеним і призначеним. Той факт, що я записався на курс пілота, підштовхнутий якоюсь незрозумілою силою, і всі інші збіги: Томмазо, його друг-отоларинголог, його діагноз, зміна ставлення до лікарів, запізнення, непрохана допомога військового охоронця біля ліфта...
Доля.
Я не міг пояснити те, що сталося зі мною інакше. Бог і доля... останні спроби інтерпретувати життя?
Можливо.
Я вирішив ізолюватися від решти світу, щоб краще зосередитися і зібрати всі сили. Я замкнувся у своїй квартирі, пив лише воду; майже весь час я лежав, розмірковував, думав... Пам'ятаю, що лежати, сидіти, стояти та ходити здавалося мені нереальним, тому що... у мене був рак у голові! Так сказали лікарі. Важко було повірити, бо у мене не було жодних симптомів. Подумайте, зі мною було абсолютно все гаразд. Я почувався чудово! Крім легкої втрати слуху у правому вусі.
Потім я не знаю, що зі мною сталося. Мені, безумовно, спало на думку, що у мене рак. Перш за все – я не пам’ятаю чому – я вирішив пройти складну хірургічну процедуру краніотомії... Однак, найнезрозуміліше і найстрашніше, що я пам’ятаю з того часу, це те, що я готувався померти!
Я міг би повстати, придушити негативні думки, вдавати, що нічого не відбувається, і чекати.
Чому я не чекав?
Пам'ятаю, один з лікарів відмовив мене від операції, бо у мене був досить доброякісний тип раку, пухлина була маленькою і росла на один-два міліметри на рік. Отже, я міг би контролювати її. Чому я його не послухав?
У будь-якому разі, дивлячись на це сьогодні, я дійшов висновку, що це була порада, яка походила не від звичайного здорового глузду. Ніхто при здоровому глузді добровільно не лягає під ніж, щоб йому розкрили череп! Навіщо мені йти прямо до операційної? Думаючи, що я не виберуся живим? Чому?
Сьогодні крик у мені не вщухає:
«Чому я не хотів чекати?»
Я гірко шкодую, що не дочекався, що не залишився таким, яким був.
Шановні читачі, сподіваюся, що моя нова книга, свідчення пережитого досвіду, буде вам дуже корисною: знати, як залишатися спокійним, знати, як чекати; особливо в трагічні моменти вашого життя, коли все здається неможливим, жорстоким, жахливим. . ., знати, як чекати!
Не втрачайте надії!
Сьогодні я знаю, що тоді втратив надію.
Ви прочитали передмову Паренті, де він представляє мене як сміливого, відважного чоловіка, який протистоїть несприятливим обставинам. І я кажу вам: не беріть з мене приклад! Я збожеволів. Я не був сміливим, я був слабаком. Тому що насправді потрібно більше мужності, щоб зберегти пухлину і спостерігати за нею, ніж видалити її так, як я вирішив. . .
Жодної миті я не думав, що почуваюся погано, що нічого серйозного не відбувається, що зі мною все гаразд!
Мій слух був добрим. Я був сильним, міцним, здоровим, без слабкості та з ідеально функціонуючим мозком. . . Мені було тридцять три роки – чому я не почекав кілька років, щоб побачити, чи погіршиться втрата слуху?
Я почувався добре!
Насправді це була лише невринома, маленький фіброзний клубок на слуховому нерві; хто знає, скільки людей стикаються з набагато гіршими хворобами. Чому я звернувся до лікарні, чому зробив операцію і, перш за все, чому я повірив, що стою перед обличчям смерті, коли насправді це було не так?
Яка жахлива ілюзія!
Який жахливий бог закрив мені очі та вуха? В якій темній ментальній пастці я опинився, настільки глибокій, що хотів померти? Чому таке самознищення? Валеріо, у тебе був лише клаптик паперу, на якому було написано, що у тебе невелика втрата слуху в правому вусі! Валеріо, чому ти не продовжив своє життя, ніби нічого не сталося?
Ти хотів померти у тридцять три роки! Чому?
Сьогодні я відчуваю величезний сором за цього Валеріо і безмежне співчуття. І багато гніву. Я не був добрим психологом для себе. І ще гіршим християнином. Я не зазирнув глибше. Я вірив у демона, який взяв мене під контроль. Мої думки були неправильними. Я волів вірити, що у мене рак.
Я думав, що я сильний, я можу жити, і все ж. . . Я плутав мужність зі страхом, силу зі слабкістю, бажання жити зі страхом життя, страх смерті з бажанням померти. Жахливо, як людина може мучити себе.
Ти можеш так сильно себе ненавидіти. Скільки болю він може завдати собі. Навіть до смерті! Але це можливо. . . Це сталося зі мною, і я розповідаю вам про це зараз.
Я був божевільним. Я був божевільним.
Результат: я проводив дні, живучи так, ніби у мене справді була серйозна пухлина мозку!
Але повернімося до детального опису тих днів. Я готувався спокійно зустріти смерть. Я прийняв долю. Я не міг реагувати інакше, я раціоналізував те, що зі мною відбувалося.
І я був у темній кімнаті.
Я опустив штори, щоб запобігти потраплянню денного світла до кімнати через вікна. . . Я був переконаний, що в мене рак, хоча це ще не було діагностовано з повною впевненістю. Я думав, що нормальною реакцією в подібній ситуації є надія та сумнів щодо початкового діагнозу, але я вже жив так, ніби був засуджений до смерті. Я ще не робив КТ. . .
Я готувався до битви зі смертю, впевнений, що результат буде негативним, я був готовий – якщо буде потрібно – перенести операцію, не думаючи ані на мить, що я не зможу цього зробити і залишуся сильним і здоровим, як раніше.
Я був упевнений, що демонструю мужність, підходячи до цього таким чином. Я думав про смерть. «Ми народжуємося самі, живемо самі, і вмираємо самі», – казав я собі. Це реальність. Це суть життя.
Я зосередився на своїх пацієнтах. Наступні кілька днів я приймав їх як зазвичай, а ввечері замикався в квартирі, в темній кімнаті. Я відчував, що неминучість моєї смерті має бути інтимною, особистою справою, яку я мушу пережити внутрішньо і всім своїм єством. Я мушу зустріти її з мужністю, з гордістю! Ніби кажучи: «Давай, смерть, покажи себе, тремти! Я тебе не боюся!».
ЧАСТИНА П’ЯТА – Я не хотів помирати
Перші вечори після обстеження та наступні були для мене дивовижними. Я відчував себе жахливо самотнім і порожнім. Пригніченим. Наляканим. Збентеженим. Раціонально я знав, що мушу померти, але це здавалося несправедливим.
Я не хотів помирати! Я не був до цього готовий. Я був молодий.
Коли я думаю про це зараз, я дивуюся, чому мій психологічний захисний механізм не спрацював. Чому ніхто мене не зупинив? Ймовірно, я переконав себе, що не повинен нічого очікувати від інших. . .
Сьогодні, озираючись на минулі роки, я думаю, що ще однією моєю проблемою в той час була самотність.
Я не підтримував тісного контакту з членами своєї родини. Давно я розійшовся зі своїм батьком, чутливою, але слабкою людиною, і, можливо, через це я завжди почувався дуже самотнім.
Найімовірніше, підсвідомо я більше не хотів жити. І все ж я пам’ятаю, що мій розум бунтував і кричав: «Я хочу жити!»
Однак я нічого не зробив, щоб запобігти дії цієї сатанинської частини мого «Я», яка хотіла знищити і спотворити мене. О, як багато я міг би сказати сьогодні про певний синдром жертви! Я відчував себе жертвою і рвав горло, закликаючи ката!
І він прибув.
Ах, тільки зараз я розумію.
У своїй книзі під назвою Genitori e figli (Батьки та діти) я написав: «Дитина, будучи повністю залежною від близьких людей, піддається сильному механізму ідентифікації зі своїми батьками, з тими, хто піклується про неї. Це означає, що наскільки близькі їй люди задовольняють її потреби, настільки вона розвиватиметься і набуватиме поваги та самооцінки; однак, якщо ніхто не хоче її слухати або з нею погано поводяться, навіть переживаючи насильство (фізичне чи психологічне), дитина, ототожнюючи себе зі своїм мучителем, вважатиме, що її справедливо ненавиділи та карали. Вона вважатиме, що її справедливо образили. Вона вважатиме, що повинна сказати: «Мамо, я погана дитина!»
Вона вважатиме, що її навіть справедливо вбити.
Вона буде готова стати, несвідомо, жертовним вогнем.
Коли всі ці думки роїлися в моїй голові, я заспокоїв свої емоції, і спокій охопив усе моє існування. Я вірив, що якщо щось вийде з-під контролю розуму, мене поглине відчай. Я вирішив пережити ці моменти всім своїм єством, якими б вони не були. Якби мене засудили до розстрілу, я б не зав'язував собі очі. Я б дивився смерті в обличчя.
Щоразу, коли я сприймав образ чи думку, яка була надто емоційно зарядженою, я відокремлював її, аналізував, раціоналізував, позбавляючи її сили та енергії, доки вона не зникала в морі ясного спокою, що супроводжував мене. . . чи, можливо, ясного божевілля?
Доля, Бог. . . Ці дві проблеми атакували мене зверху, знизу та з боків. Вони поглинали мене, оточували звідусіль. Я поєднав їх і . . . відчув, що оточення зламано; поступово мене охопив спокій.
Як темно в цій кімнаті. Мені доведеться звикнути до темряви, якщо я збираюся померти.
Померти.
Моє тіло лежить у труні. Блідо-блакитне обличчя. Емоції вирують. Отже, я думаю, що померлий нічого не усвідомлює – і цієї думки достатньо, щоб зменшити важливість цього дивного стану, в якому я застряг.
Моя розумова діяльність у цей період стала дуже жвавою; у моїй голові вирувала постійна буря.
«Я не хочу помирати!»
Мені тридцять три роки.
Я допоміг багатьом людям. Скільком? Я не знаю. Звісно, багатьом, тисячам. Людям, достатньо дорослим, щоб бути моїми батьками. Професійний успіх дає мені відчуття сили. Для мене це корисно, і це знімає тривогу та страх, які починають повертатися.
«Чому я маю помирати?»
Я знаю, що це питання без відповіді. Мені ніколи б не спало на думку, що я помру так молодо. Я думав, що моя доля інша. Мої плани, мої бажання. . ., немає сенсу думати про це зараз.
Що я робитиму? Нічого. Я продовжуватиму заспокоювати свої емоції. Я кажу собі не бачити тривоги та страху, які все ще мучать мене, вони завжди поруч зі мною. Я залишаюся бадьорим і спокійним. Я відчуваю, як закриваються мої повіки: я засинаю. Завтра.
Майбутнє мене більше не хвилює. Чи побачу я своїх пацієнтів знову?
Сон охоплює все більше й більше. Так. Я побачу «своїх людей» на короткий час.
Вночі мій розум, здається, майже природно приймає цей трагічний кінець життя. Ця природність зворушувала мене. Сьогодні ж мені очевидно, що я прямував до самознищення. Як так, що я не хвилювався? Як могло статися, що я не впадав у відчай? Перш за все, як могло статися, що я не попросив допомоги? Чому я замкнувся, спав сам у темряві своєї кімнати, хоча мав багато друзів?
Я продовжував раціоналізувати те, чого насправді не було.
Ці дні, ці ночі були жахливими. Протягом дня я одержимо аналізував свої емоції, щоб контролювати їх, позбавити їх сили, позбавити їх сенсу, позбавити їх значущості. І в цій дії, божевілля якої я тепер цілком бачу, я відчував себе сильним і гордим собою, бо мені вдалося не впасти в депресію чи гнів. . .
Я не плакав.
Ось ще одна ознака божевільного марення всемогутності, яке охопило мене. Як могло статися, що я не плакав, не кричав від болю і абсурдності цієї долі? Вдень я вимикався, відсував свою проблему і слухав пацієнтів – природно, постійно – щоб не слухати своє серце. . . яке плакало і кричало, просячи допомоги.
Вночі я підбивав підсумки свого молодого життя.
Я не створив сім'ї. Чому в мене немає дружини чи дітей? Дитина. Так. Я мушу знати дату своєї смерті, щоб раніше зачати дитину. Ну, як так, що я не відчуваю потреби мати поруч жінку зараз? Займатися коханням? НІ. Навіть думка про це не спадає на думку. Я повинен подумати про це. Секс як відповідь на смерть. Так це подають книги.
Реальність інша. Вона виглядає інакше.
Люди абсолютно невігласи. Вони плутають кохання з сексом. Мова дуже важлива. Я згадую свої заняття з семіології. Пам'ятаю перший день занять в аудиторії, коли я був студентом. . . яким молодим я був! Я говорив дуже правильно; мої старші колеги поважали мене. . . Тривога зростає. Я відчуваю втому. Я мушу контролювати її, протистоячи їй.
Жінки. Я ніколи не був ні з ким тривалий час, і в мене не було тривалих стосунків.
Більше нічого. Я відчуваю провину. Я відчуваю самотність. Я повністю присвятив себе зціленню інших. . . Це було моє покликання; принаймні, так я думав.
А як щодо твоїх університетських друзів?
Хтозна, де вони зараз. Подвір'я, зал, колонада, Клер. . .
Я відчуваю, як насувається сон. Я знаю, це повільний, невпинний крок, що заповнює мій розум. . . Мені треба померти, а я не хочу цього. Є так багато всього, що я хотів би зробити. Якщо так має бути, я вирішую не бунтувати. До того ж, яка різниця: померти зараз чи через тридцять років? Важливо те, що я зробив. А може, й нічого. . . Сонливість зростає. Дихання стає повільнішим і рівномірнішим. Життя – це гра. Якби люди знали про це, можливо, вони б не народжувалися.
Я сплю, я не помру сьогодні вночі.
Ймовірно. Можливо.
ЧАСТИНА ШОСТА – Це так. Без сумніву.
Настав день КТ.
Велика біла кімната, різнокольорові лампочки, металеві меблі, стилізоване обладнання. У повітрі витає тонкий запах дезінфекції. Посередині кімнати стоїть стіл. Молода жінка, що сидить поруч, щось пише. Блондинка, розпатлане волосся, червоний одяг. Я стою перед нею. Дивлюся на її руки. Довгі, тонкі пальці, ретельно доглянуті нігті. Деталі, можливо. Але я мушу вміти звертати увагу на дрібниці в такі моменти. Вони завжди пов'язують мій розум з реальністю. Я озираюся.
Вона просить мене надати дані: ім'я, прізвище, адресу... Я дивлюся їй в очі, коли говорю. Вони сміються. Вона каже мені почекати.
Я сідаю, заплющую очі, згадую останні кілька днів і бачу, як я втішаю свого батька, який хвилюється за моє здоров'я...
Я чую своє ім'я. Чоловік у білому халаті чекає мене біля дверей. Я заходжу до кімнати. Медсестра каже мені підкотити рукав сорочки вище лівого ліктя. Він просить мене лягти на металевий стіл, що закінчується свого роду тунелем – всередині нього моєму голові бомбардуватимуть променями, які виявлять можливу наявність ракової тканини. Я лежу нерухомо. Бачу внутрішню частину маленького тунелю. Мені в ліву руку вводять рідину.
«Будь ласка, заплющте очі і не рухайтеся!» – кличе мені медсестра. Мені тепло в голові, можливо, це рідина, яку мені вводять.
«Будь ласка, не рухайтеся!» – знову кричить жінка.
«Мені здається, я не рухався», – думаю я.
Я відчуваю потребу рухати очима, «Не рухайтеся!»
Її голос тепер нервовий.
Тиша. Абсолютна тиша. Я не можу рухатися; я навіть повікою не можу змигнути. Голова тепла. Мене охоплює паніка. Я хочу кричати, вити, вирвати голку і пластир... Я трохи напружую м'язи щелепи.
«Не рухайтеся! Будь ласка, не рухайтеся!» – знову чую її голос.
Коли це закінчиться? Я мушу зберігати спокій. Ймовірно, я не даю їм робити свою роботу якнайкраще. Я вважаю себе дуже слабкою людиною. Чи можливо, що звичайне КТ є для мене проблемою? Я почуваюся жахливо.
Який сенс у всіх цих роздумах? Чи є там рак, чи ні?
Агресія повільно наростає в мені.
Я мушу зберігати спокій.
Я дивлюся вздовж себе, це трюк, щоб заспокоїтися. Що я бачу? Тіло лежачої, одягненої людини; гола ліва рука, голка, а перед нею коробка з білими непрозорими стінами, в якій, як я припускаю, лікарі проводять томографію; висока стеля, освітлена блідим білим світлом.
Блондинка-медсестра стоїть зовні.
А що, якби це був не рак?
Я відчуваю, як тепло наростає в моїй голові.
Я роблю аутогенне тренування: візуалізую великий палець правої ноги і розслабляю його, візуалізую його...
«Можете вставати. Ми закінчили.»
Медсестра виймає мені голку.
Я знову в кімнаті очікування.
«Оплачуєте одразу?»
З'являється лікар і дає мені звіт.
«Це так?» – питаю я його.
«Мені шкода. Так», – відповідає він.
Я автоматично посміхаюся йому.
«Вони роблять те, що повинні», — думаю я.
Я звертаюся до медсестри зі словами, які мають бути дотепними: «Яка комедія; я плачу вам, щоб ви дізналися, що в мене рак!» Звісно, ніхто не сміється.
Дорогою додому, за кермом, я думаю про тип новоутворення. Доброякісне, сказав лікар. То чому я не стрибаю від радості? Натомість мені сумно. Я, ймовірно, не помру.
Хіба ти не радий, Валеріо?
Я відчуваю тишу всередині себе. Порожнечу. Байдужість. Змирення.
Розум увійшов у фазу нового, драматичного марення: я хочу бути впевненим у майбутньому. Це неможливо, я знаю. Ніхто ніколи не скаже напевно, помру я чи ні. Навіть якби новоутворення було злоякісним, мені б цього не сказали.
Якби я знав, що помру через місяць-два, я міг би спланувати своє життя навколо цього часу. Ну, тепер я відчуваю, що мене турбує: я не знаю точно, що зі мною станеться.
Я не боюся смерті. . . але того, що я не знаю, коли вона настане.
(І ось це речення, схоже на інші, на жаль. . . Тільки зараз, у цю саму мить, коли я слово в слово переписую фрази зі старого видання книги, яке є вірним, ретельним, автентичним описом годин, проведених у ці жахливі дні, я чітко відчуваю божевілля, марення всемогутності, яке охопило розум того молодого Валеріо. Боже, змилуйся!
Я міг би пропустити наступне речення, але, можливо, воно того варте, щоб читач зрозумів глибини, в які може впасти людський розум, і розум нормальної, розумної, успішної людини; нехай це буде попередження — як я пізніше писав у численних книгах — ніколи не втрачайте з поля зору власної душі, суті людини. Горе тим, хто її втрачає, як я! Горе тим, хто хоче бути богами!)
Якби я знав, що точно помру через кілька місяців, я б розрахувався з однією людиною. З тим, хто заздрить, ревнує до мого успіху або — як я думаю — злий і жорстокий від природи ще з дитинства, хто націлився на мене, хоче мене знищити, постійно шкодить мені, обмовляє і переслідує мене. .
Ось і все — я нарешті наберуся сміливості, щоб відплатити. Помститися за всі кривди, зазнані через цю жадібну особу. А якщо мені скажуть, що рак доброякісний! Мене обманули.
Якщо я не помру, я не зможу відплатити своєму переслідувачеві, своєму мучителеві. .
Зараз, однак, я скористаюся своїми розумовими здібностями, щоб спланувати видалення цього чужорідного тіла, яке знаходиться всередині мене. Я вивчу наукову літературу, щоб дізнатися, як найкраще його позбутися.
Я чую, як дзвонить телефон.
«Як справи, Вал?»
Це Том. Він хоче знати, як я почуваюся.
«Все гаразд. Не хвилюйся. Я підготувався до думки, що помру».
Тиша.
Я зрозумів, що зробив помилку, коли сказав це речення. Помилку в оцінці людей з усього світу. Я негайно виправляюся.
«Я хотів сказати, що я спокійний, тому що не думаю, що помру».
«Це правда, від невриноми не вмирають. Ми знайдемо хорошого хірурга, і все буде як раніше, побачиш», — відповідає Томmaso, виказуючи занепокоєння.
Я не відповідаю. «Але ж — думаю я — у мене рак! Я якось впораюся, я впораюся сама, як завжди».
Я пам’ятаю, що тієї ночі Том знову зателефонував мені і попросив переночувати у нього. Він дуже хвилювався, що я була вдома сама.
Коли я ввічливо відмовилася, він порадив мені зателефонувати батькам. . .
Звісно, я його не послухала.
ЧАСТИНА СЬОМА – Різні консультації
Наступного дня після пробудження я була сповнена рішучості, непохитна, я почувалася сильною. Тепер, коли я думаю про це, я думаю, що це трапляється з багатьма людьми, яким доводиться боротися за виживання. Я більше не думала про рак крізь призму емоцій.
Я стала боротися з ним, використовуючи всю свою силу, щоб перемогти його. Одного дня виявиться, хто переможець, але зараз ми повинні були битися.
Я продовжувала працювати як зазвичай.
Я хотіла бути на самоті, але не з тієї ж причини, що й попередніми ночами. Я більше не зациклювалася. Я спала, щоб відпочити, бути у формі протягом дня і без вагань слідувати своєму плану. Це був відпочинок воїна.
Сьогодні я досі не можу зрозуміти цю трансформацію. Я відчувала потужну силу всередині себе. Усі мої інтелектуальні та когнітивні здібності працювали. Мені соромно писати це, але я собі подобалася. Я була досконалою. Я знаю, це божевілля говорити про це, але в мене був такий настрій у різний час. Я не знаю, що вам сказати.
З того часу я втілила в життя все, що собі поставила.
Перш за все, я запам’ятала всю інформацію, яку могла, про невриному.
«Це доброякісна пухлина, яка тисне на нервові структури, але не проникає в них, складається зі веретеноподібних клітин. Її лікування виключно хірургічне. У разі невеликих пухлин, розташованих всередині слухового проходу, хірургічне видалення може бути виконано через середню черепну ямку. У невеликих пухлин, які вже поширилися за межі внутрішнього слухового проходу, пухлинна тканина видаляється шляхом транслабіринтної отонейрохірургії» (Хаус).
Я дізналася, що є два способи боротися з моїм раком: транслабіринтною або субпотиличною. Добре. Я проконсультуюся зі спеціалістами обох шкіл.
Я почала з візиту до отохірурга.
Він прийняв мене до лікарні, де оперує. Він одразу справив на мене гарне враження. Я шукала талановиту людину, яка була б чудовою у своїй професії, а не звичайних професорів, які були готові лише галасливо рекламувати себе по телевізору чи в газетах. Я чекала близько десяти хвилин. Я пам’ятаю це досконало, тому що вирішила, що не пропущу нічого, що могло б бути корисним мені, щоб дізнатися особистість і характер чоловіка, який мене оперуватиме.
Приймальня — простора, скромна кімната. Двері відчиняються, і виходить усміхнений чоловік; високий, добре складений, із сивиною у волоссі та приємним обличчям. Ми представляємося. Його рукостискання міцне й щире.
Він — правильний чоловік, можливо.
Він запрошує мене до свого кабінету. Візит проходить в атмосфері сердечності. Він розпитує мене про мою медичну історію, потім дивиться на результати МРТ на екрані за його спиною.
Запановує тиша. Потім він дивиться на плівки КТ.
«Немає сумнівів. Це невринома. В Італії її вважають невеликою. У Сполучених Штатах вона була б величезною. Радійте, що вам поставили діагноз зараз».
«Чому?»
«Ну. Ці типи новоутворень ростуть повільно. Однак, якщо вони мають велику площу поверхні, їх складніше видалити».
«Отже, мою можна видалити?» «Звичайно. Які у вас симптоми?» «Але у мене немає симптомів».
«То як ви дізналися?»
«Випадково. Все почалося з візиту до військового госпіталю...»
Я розповів йому приблизно всю історію.
Коли я закінчив, він посміхнувся.
«Чи є якісь труднощі при проведенні процедури?» – запитав я, згадавши те, що читав.
«Це залежить від розташування пухлини. Я не заперечую, що ваша знаходиться в делікатному місці. Процедура може пошкодити лицевий нерв».
«Отже, моє обличчя буде паралізоване?» «Такий ризик існує».
«Чи не могли б ви дати мені статистичний відсоток?» – запитав я, хоча й знав, що відповідь мені нічим не допоможе.
«Сімдесят відсотків без пошкоджень. Тобто, троє з десяти людей можуть відчути параліч обличчя. Але ви втратите слух повністю».
ЧАСТИНА ВОСЬМА – Без ілюзій
Я все ще практикував свою професію психотерапевта, мав спортивну статуру, посміхався, їв із апетитом, спав. Одним словом – був уособленням здоров'я!
Але я не обманював себе.
Або, можливо, я божевільний?
Я не втікав, не ховався, не відштовхував неминуче, не шукав алібі чи виправдань, не ставив себе в позицію жертви. Мені подобалася моя смілива, чоловіча реакція. Я добре пам’ятав маленьку, темну, еліпсоподібну пляму діаметром 2/3 сантиметра, яка дивилася на мене з фото КТ. Я завжди носив її з собою.
Я прив'язався до неї. Це був доказ мого раку. Єдине, ексклюзивне підтвердження. Нічого більше. Сьогодні я наполегливо запитую себе: «Чи справді там був рак?» Зробивши всі свої призначення, я залишився на телефоні і методично вибирав різні імена спеціалістів, яких мені рекомендували.
Я вагався, яку операцію вибрати: отохірургію чи нейрохірургію. Обидві мали свої плюси та мінуси. Я вже проконсультувався з отохірургом, і тепер настав час шукати думку нейрохірурга.
Я не бачив Тома кілька днів. Я подзвонив йому. Його дружина відповіла і сказала, що її чоловік у відпустці в Африці і що він залишив свій номер телефону на випадок, якщо щось трапиться. Вона запитала, як я почуваюся. Томмазо шукав мене перед від'їздом, але марно. Шкода, подумав я; я пам'ятав, що перед тим, як зайнятися кардіологією, Том вивчав нейрохірургію. Він міг би допомогти мені з пошуком.
Телефон дзвонить. Я щойно закінчив вечеряти. Беру слухавку.
«Привіт, як справи?» – запитує жіночий голос. Незнайомий мені.
Я нічого не кажу.
«Ти ще тут, Валеріо?»
«Так».
Це Мері. Я зустрів її вчора на вечері у друга. Я здивований.
«Ти сам?» – запитує дівчина. «Так».
«Я можу прийти до тебе?»
«Я можу бути у тебе за півгодини машиною. Тобі зручно?»
«Гаразд. Побачимось».
Коли я вішаю слухавку, я згадую, як виглядає Мері. Середнього зросту, гарної статури, брюнетка. Повні, чуттєві губи... Я прибираю кімнату. Я викидаю все, що розкидано, у шафу. Я швидко переодягаюся. Одягаю свою улюблену куртку. Біжу у ванну, щоб укласти волосся. Воно довге і майже сягає спини. Я дивлюся на себе в дзеркало: на мить мене охоплює страх. Моє обличчя, очі, губи... якими вони будуть після операції? Моя щира посмішка, мій проникливий, глибокий погляд...
Дзвінок перериває цей потік думок. Я йду відчиняти. Це вона. Вона змінила зачіску. Тепер у неї кучері. Я прошу її сісти. Йду зробити їй чаю. Я на кухні, чекаю, поки закипить чайник, і... бачу, як вона з'являється в дверях. Вона пронизливо дивиться на мене, нічого не кажучи. Я вимикаю газову конфорку. Ми повільно наближаємося. Час ніби зупинився.
«Про що ти думаєш, Валеріо?»
Я дивлюся на неї. Нічого не кажу. Вона розумна і чутлива... і вона вгадала. Я думав про рак і про те, що, можливо, більше не зможу кохатися. Вона дивиться мені прямо в очі.
«Я сьогодні дізналася в офісі, що мати однієї з моїх колег мала такий самий тип раку, як у тебе. Їй зробили операцію, і зараз вона почувається добре».
Я не відповідаю. Встаю і ставлю платівку. Болеро Равеля.
«Валеріо, у мене є адреса лікаря, який її оперував. Кажуть, він хороший. Він нейрохірург».
Мені не хочеться відповідати.
«Валеріо, я подзвоню тобі завтра і запишу тебе на прийом».
«Ти дуже добра до мене, Мері».
Наступного дня мені телефонує вона. Їй вдалося записати мене на прийом завдяки її подрузі, медсестрі. Я пам'ятаю, що консультація має відбутися наступного дня о 19:00.
ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА – Так, я тебе слухаю.
18:30. Я у Мері. Вона хоче супроводжувати мене на прийом до нейрохірурга.
Вона дивиться на мене, і в її очах докір. Холодно, а я забув забрати свою куртку з дому. Я дивлюся на неї, запанікований. Раптом у неї з'являється ідея... Її дублянка. Вона нова. Я одягаю її. Пасує. Мері задоволено посміхається мені, я, мабуть, виглядаю в ній набагато краще, ніж вона.
Ми прибуваємо до кабінету хірурга вчасно. Мері хоче чекати мене в машині. Температура низька. Вже грудень. Я можу бути відсутній кілька годин; я знаю, як це буває... Я намагаюся переконати її піти зі мною. Нічого не виходить. Вона непохитна.
Я заходжу сам.
Зала очікування поліклініки – простора кімната.
Троє людей сидять з одного боку, двоє – з іншого.
У першій групі двоє жінок – одна молода, інша старша – і чоловік, чоловік молодшої, здається. Очі чоловіка справляють на мене велике враження. Вони дуже сумні. Часом у них з'являються сльози.
Я сиджу навпроти, поруч із парою, я так думаю, бо бачу обручки на пальцях пари. Вони молоді, мають виснажені, бліді обличчя. Ніхто з них не говорить. Вони дивляться прямо перед собою.
Я помічаю, що жінка з цікавістю дивиться на мене, ймовірно, дивуючись, чому я тут. Насправді, я зрозумів, що був одягнений елегантно, ніби йшов на вечірку. Чорна краватка-метелик, біла шовкова сорочка – поверх сорочки чорний костюм і шкіряне пальто Мері.
З кабінету виходить чоловік. Він не носить халат; він не хірург. Він підходить до трійці навпроти, обмінюється з ними кількома словами, а потім вони всі йдуть. Молодша жінка прощається з молодою заміжньою жінкою, що сидить поруч зі мною.
«Бідна пані!» – вигукує жінка.
Я дивлюся на неї і розумію, що вона розмовляє зі мною.
«Тільки подумайте, її пухлина повернулася знову».
Я нервую. Вперше я контактую з людьми, які мають ту саму хворобу, що й я. Я відчуваю, що втрачаю мужність. Я розумію, що почуваюся сильнішим, коли я один. На щастя, двері кабінету знову відчиняються, і з'являється високий, огрядний чоловік у кроксах і зеленому хірургічному халаті.
Жінка різко встає, бере лікаря за руки і кілька разів цілує їх. Її чоловік також встає і хрипким голосом дякує йому, зворушений, за успішну операцію їхньої дитини.
Хірург відступає і просить мене зайти до кабінету.
«Отже, я вас слухаю, сер».
«Отже... я думаю, у мене є...»
«Будь ласка, дайте мені зробити свою роботу», – різко перебиває він. – «Я бачу, у вас є знімки; будь ласка, дайте їх мені».
Він мовчки дивиться на знімки.
«Вам пощастило».
«Так?»
«Ви правильно зрозуміли. Ваша пухлина невелика. Зазвичай пацієнти приходять до мене з величезними пухлинами, удвічі більшими за вашу». Тепер він говорить спокійно, ввічливо.
«Що ви думаєте про лабіринтовий метод?» – запитую я.
«Це застарілий метод. Я вважаю, він занадто руйнівний».
«Але субокципітальний метод, який ви використовуєте, оголює центри думки мозку!»
«Це правда, але я бачу їх, і я їх оберігаю. Я не думаю, що мій колега мав би такий самий візуальний контроль, як я, якби він входив через вухо».
Я залишаю йому свої особисті дані, адресу та номер телефону на випадок госпіталізації до палати. Щодо мене, він здається занадто різким і негнучким. . . У будь-якому разі, він відповів, що зателефонує мені через місяць, бо у нього вже було заплановано багато операцій. Розмова закінчилася о 21:00, коли головний вхід уже був зачинений. Я пам'ятаю, як посміхався, коли ми разом виходили через бічні двері.
ДЕСЯТА ЧАСТИНА – 14 грудня. Чоловіча хірургія
Минуло кілька днів.
Я консультувався зі спеціалістами, які представляли два різні підходи. Моє враження таке, що обоє вони вважалися дуже компетентними. Проблема полягала в тому, який шлях обрати. Я переглянув багато книг. Обидві хірургічні техніки означали одне й те саме. . .
Не знаю чому, але одного дня, прокинувшись, я вирішив обрати субокципітальну, або нейрохірургічну, методику. На жаль, мені не сподобалася манера хірурга, якого я бачив: він був надто владний, зарозумілий і безкомпромісний. . .
Тому я записався на прийом до відомого швейцарського нейрохірурга. Це була дуже сердечна зустріч, під час якої я почув, що в Італії також є хороші хірурги. До того ж, черга на його операцію була настільки довгою, що він міг би прийняти мене на процедуру лише через кілька місяців.
Тому я попросив його порекомендувати мені когось. Він назвав ім'я: це був той самий італійський хірург, з яким я консультувався. Той, хто був нетерпимий до запитань.
Тим часом Том повернувся з Африки. Я поговорив з ним про це, і ми вирішили звернутися за порадою до іншого нейрохірурга.
Пізніше . . . Мені здається, спогади стають розмитими та тьмяними…
Був уже початок грудня. Я не хотів більше чекати.
Однак я чітко пам'ятаю, що все знову влаштувала Мері. . . і я отримав інформацію, що мене госпіталізують за тиждень. У середині грудня.
Чоловіче хірургічне відділення. Широкий коридор з кількома дверима, що ведуть до нього. Кімнати. Санітари миють підлогу. Надворі було похмуро.
Штучне світло всередині. Стеля сіра.
Я стою біля стіни з великою сумкою в руці. Я не ставлю її, боячись забруднити щойно вимиту підлогу. Раптом я бачу, як наближається медсестра.
«Так, сер?»
«Мене мають госпіталізувати до відділення . . .».
Жінка дивиться на мене здивовано. Очевидно, я не виглядаю хворим.
«У вас є направлення на госпіталізацію?» «Так».
Я віддаю їй його. Вона дивиться на нього, складає навпіл і кладе в кишеню свого синього фартуха.
«Будь ласка, зачекайте тут».
Вона зникає за дверима кабінету. Мені сумно. Я один. Минає понад двадцять хвилин, перш ніж медсестра з'являється знову. Вона жестом запрошує мене йти за нею. Мовчки вона супроводжує мене до входу в одну з кімнат, а потім знову зникає.
Я озираюся в кімнаті. Три ліжка. Те, що біля вікна, що в глибині, щойно звільнилося.
Чоловік, що стоїть там, одягається, і його дружина допомагає йому.
Я відчуваю, як стискається шлунок. У всіх пацієнтів поголені голови! Бліді, виснажені обличчя. Кутасті, суворі риси. Коли чоловік закінчив одягатися, він похитуючись прямує до виходу, дружина підтримує його під руку. На обличчі жінки сліди сліз і безсонних ночей. Коли вони проходять повз мене, я з жахом помічаю, що довгий, ще свіжий шрам перетинає череп чоловіка поперек. Великі червоні плями крові від щойно знятих швів. Повільно, чоловік прощається з усіма і зникає.
Я залишився один, стоячи в дверях.
Двоє пацієнтів, що лежать у своїх ліжках, мовчки спостерігають за мною. Мені погано. Мені хочеться втекти якомога далі від цього проклятого місця! Я збираюся з духом і повільно йду до порожнього ліжка біля вікна. Мені здається, воно моє. Я дістаю з сумки книги, які взяла з собою. Їх три. Дві — дисертації з психоаналізу, а третя — подарована мені Томмазо — про пацієнта з розладами серця.
З’явилася медсестра. «Ви нова пацієнтка?»
Мене вражає її впевненість у собі та лагідна поведінка.
Я сором’язливо відповідаю «так».
Вона повідомляє мені, що порожню сумку слід покласти до спеціальної шафи в кінці коридору. Вона залишає мене з підбадьорливою посмішкою.
У мене точно нещасливий вигляд. Я відчуваю безмежний смуток, я відчуваю порожнечу, без сил, без ідентичності, нажахана.
Мені дуже бракує рішучості, яка була раніше.
Я повільно роздягаюся. Одягаю нову піжаму. Одяг кладу в сумку і несу до призначеного місця. Коли повертаюся, мої сусіди, здається, дрімають.
Мені хочеться плакати. Я забираюся під ковдру і… Мені паршиво. У мене більше немає сил реагувати. Я розбита.
Мій дух покинув мене, я виснажена. Я більше не можу думати. Все здається мені таким абсурдним. Рак, два місяці підготовки… Ніби я живу кошмаром. Я відчуваю себе позбавленою власної ідентичності. Горизонтально, піжама, залізний ліжко, анонімність, різкий запах дезінфекції… Мої щелепи стиснуті. В ногах ліжка, на столі, стоїть таця з неїденою їжею.
У мене стиснуте горло, ніби там вузол, який не рухається ні вгору, ні вниз.
ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА – Солідарність
Увечері я раптом прокидаюся. Мабуть, мені наснився кошмар.
Я зустрічаю погляд сусіда по ліжку і ми знайомимося.
«Що з вами?» — запитую я його.
«Гемангіома».
«У мене нейрома».
Які знайомства! Супутники нещастя. Він розповідає мені свою історію. Бад — стрункий, міцно складений, засмаглий чоловік. Зрозуміло, що він звик до здорового способу життя і багато часу проводить на свіжому повітрі. Одного дня, під час роботи, він раптом відчув, що все його тіло паралізоване. Спочатку його колеги подумали, що він жартує. Потім, побачивши, що він досі нерухомий і заціпенілий, вони відвезли його до лікарні.
Діагноз: гемангіома.
Раніше він ніколи не відчував жодних симптомів. Він завжди дбав про своє здоров’я, ніколи не курив, не вживав алкоголю… Під час розмови я дізнаюся, що більшість людей, яких приймають до лікарні, чекають на операцію близько місяця…
Мені здається, я зараз знепритомнію.
Ми вирішуємо пройтися коридором. Це єдиний спосіб відчути, що ти ще живий. Ми не розмовляємо, але відчуваємо себе дуже близькими один одному. Я не думаю, що коли-небудь відчувала такий сильний зв’язок з людиною за такий короткий час. Доля звела нас в одному місці… Це, мабуть, схоже на ситуацію тих, кого засудили до смертної кари.
Тиша.
Наші кроки відлунюють від білих стін — приглушені, тихі. Сум. Тривога. Відчай. Доля.
Участь у пілотному курсі, візит до військового шпиталю... – усе це привело мене сюди. Чому я? Є люди, які доживають до дев'яноста років без жодної хвороби. Я не курю, не п'ю, завжди був здоровий... І почуваюся добре, у мене немає симптомів, я життєвий, сильний, сповнений життя.
Який сенс у роботі, сексі, коханні, владі, грошах, якщо нам доведеться померти? Чому нас це так турбує? Ніхто насправді не думає, що йому доведеться померти. Перед лицем смерті кожен самотній. Ось і все.
Ми з Бадом довіряємо одне одному щодо цих та інших думок.
Це незабутні моменти повної спільноти... У такі часи ніхто не обманює. Ніхто інший не може зустріти твою долю замість тебе. Ти не можеш її уникнути. Ти не можеш змусити її чекати. Коли прийде твій час... ти нічого не можеш змінити. Це просто так, як є.
Абсолютна безпорадність.
Усі людські створіння повинні хоча б раз у житті подивитися смерті в обличчя. Тільки так вони зрозуміють справжній сенс буття людиною. Справжнє життя має смерть на задньому плані. Ми повертаємося і йдемо за ріг... зустрічаємо хірурга. Він посміхається нам: «Альбісетті, готуйся. Тебе прооперують через три дні».
Розгубленість. Ступор. Лікар уже пішов. Бад плескає мене по спині: «Яка удача. Так виснажливо чекати тут, Валеріо».
Я дивлюся на нього. Він справді щасливий, хоча його госпіталізували набагато раніше за мене, і він не знає, як довго йому ще доведеться чекати.
Ми повертаємося до кімнати. Скоро вечеря.
ДВАНАДЦЯТА ЧАСТИНА – Завтра 16 грудня
Наступного дня після пробудження я спокійний. Мене відвідує анестезіолог. Кремезний чоловік у окулярах. Він запитує мене про мою вагу та всі інші дані, необхідні для проведення належної анестезії. Розмова відбувається в приємній атмосфері. Я повертаюся до своєї кімнати, почуваючись трохи краще. З ранку я відчував певну тривогу.
Завтра, 16 грудня, мене прооперують.
Я нікого не кликав. Не думаю, що це необхідно. Ніхто не може мене втішити. Якщо написано, що мені судилося померти, я помру. Сьогодні вранці приходив капелан. Він вислухав мою сповідь. Так. Я трохи грішив у цьому житті. Але я завжди платив за всі помилки, які робив; я переживав їх на власному досвіді.
Я завжди брав на себе відповідальність, скрізь і в усіх випадках. Я завжди відкрито дивився в обличчя життю, незалежно від почуттів ревнощів та заздрощів моїх братів і сестер. Я завжди намагався зрозуміти причину багатьох речей, і це стало моєю професією.
Я відчуваю себе людиною.
Грішником.
Я вперто вірю, що це причина всього, що зі мною сталося. Неймовірно, що я це кажу, але я готовий померти. Тим часом у кімнаті запанувала виснажлива тиша. Я лягаю і закриваю очі.
Можливо, я мрію.
Я запитую: «Чому? Чому? Чому? Чому, Боже, я? Чому в цей момент мого життя? І чому в голові? Чому я не дізнався про це, а потім одразу помер? І чому пухлина така доброякісна, а не злоякісна?»
Я міг би запитувати вічно.
Я вважаю, що одна з основних функцій людини — інтерпретувати події, що відбуваються. Якщо я вийду з цієї історії живою, я осмислю те, що зі мною сталося. Це буде не проста зміна того, що сталося досі, а справжня зміна життя. Можливість рости, орієнтир. Якщо я вийду з цього живою, це означатиме, що близьке знайомство зі смертю має сенс. Моїм завданням буде знайти його, і якщо я виживу, я буду його шукати.
Ніч. Я спав так довго, що пропустив вечерю. Навколо тиша. Мої сусіди сплять. У повітрі переді мною я бачу десятки блідих облич, пробиту шкіру, скривавлені, трепановані черепи, і відчуваю сморід сечі... Раптом у дверях з'являється брудний, неохайний чоловік з недоглянутою бородою. Він підходить до мене. Він називає мене на ім'я. Я відчуваю себе оголеним, скривдженим, обробленим. У цій тиші, що складається з болю та приготувань до смерті, звук голосу стає вульгарним, непристойним вторгненням. Це перукар.
Він веде мене до ванної кімнати. Він каже мені сісти на стілець. Він накриває мою спину простирадлом, бере ножиці і сухими рухами стриже моє довге, м'яке волосся. Я відчуваю себе твариною, яку ведуть на забій. Мозок більше не реагує.
Він переходить від ножиць до машинки для стрижки. За кілька хвилин моя голова повністю поголена. Він наносить на мене піну для гоління і збриває останні волоски бритвою.
Мені дуже холодно. Я не можу дивитися в дзеркало, яке перукар ставить переді мною. У мене більше немає мозку. У мене більше немає ідентичності. Мене кастрували. Зґвалтували.
«Зараз я продезінфікую і забинтую вашу голову».
Це єдині слова, що виходять з його рота.
Він не бажає мені доброї ночі.
Все це сталося у ванній кімнаті, в смороді сечі, який я ніколи не забуду до кінця свого життя. Я повертаюся до кімнати. Лягаю на металеве ліжко і... тихо плачу.
Моє ліжко стоїць біля вікна. Бад міцно спить. У кімнату проникає лише бліде блакитне світло. Я відчуваю навколо себе приглушений, темний, далекий світ. Пов'язки тиснуть на мої скроні. Я відчуваю себе розчавленим, втиснутим у подушку. З труднощами повертаю голову праворуч, до вікна. Мене приваблюють спалахи вуличних ліхтарів, що проникають крізь жалюзі, які не повністю опущені.
Темрява цієї ночі інша, іншого кольору, ніж зазвичай. Можливо, вуличні ліхтарі яскравіші; я придивляюся уважніше і... бачу дві-три великі білі пластівці: сніг!
Йде сніг.
Раптом настрій покращується, хоча я не знаю чому. Я намагаюся зрозуміти. Сніг. Так, це через нього. Я бачу це як знак долі, позитивний знак.
Очищення. Благословення.
Я ніколи не забуду ніч з 15 на 16 грудня. Я дякую Богові подумки. Просто так, без причини. Це досі справляє на мене неймовірне враження. За кілька годин до того, як мені мали трепанувати череп, я не відчував жодного страху. Я відчував, що моя боротьба закінчена. Я більше не міг втекти, навіть якби хотів. Я не міг виправдатися. В попередні дні я придушував емоції, кажучи собі, що відреагую в потрібний момент. . . Ось настав момент, і за кілька годин мені розкриють голову.
А що, як я більше ніколи не прокинуся?
Я не відчував страху чи тривоги. Думаю, в такі моменти Бог заспокоює і втішає тебе.
Нехай буде воля Твоя.
Але зараз мені потрібно розслабитися. Мені потрібно лягти під ніж без стресу. Я відчував, що два протилежні голоси нарешті замовкли в мені: перший – емоційний, який кричав про невдячну долю людей; і другий – раціональний, який придушував кожен гнівний вибух першого. Я не був щасливий від того, що можу померти, але я чудово розумів, що нічого не можу зробити, щоб це зупинити.
Мені здавалося, що я ніколи не жив.
Я намагався когось згадати. Нічого. Нуль. Тільки я і смерть. НІ. Ні, я не боюся.
Ми всі повинні померти, включаючи тих, хто переживе мене. Тільки зараз я бачу справжній сенс життя, божевілля людей, які не знають, що роблять. Неважливо, чи живеш ти тридцять чи сімдесят років, головне – як ти прожив своє життя.
Я був страшенно самотній у цьому земному житті. У мене немає дитини чи дружини. Чи могли б вони чимось допомогти? Я бачив багато турботливих дружин інших в'язнів камери смертників поруч зі мною і дивувався, чи і як вони їм допомагали. Якщо хтось збирається померти, він помирає. Тому я не благаю Тебе, Боже. Я можу лише сказати: нехай буде воля Твоя.
Я хотів зробити так багато різних речей. . . Очевидно, Ти вирішив інакше.
А що, як я переживу завтра? НІ. Ні, я не хочу про це думати.
Це неможливо. Який у цьому сенс?
Все ще сніжить.
Скоро Різдво.
Різдво.
Чому я не сумую за святами свого дитинства?
Багато книг говорять, що коли ти близький до смерті, ти думаєш про речі з минулого, з дитинства. У мене це не так. Я відчуваю спокій. Скільки думок! Я не відчуваю тривоги, моє дихання рівне, м'язи розслаблені. Мені потрібно спати . . ., але розум не хоче припиняти думати. Він підтримує постійну, виснажливу, задушливу діяльність.
Тепер сніг припинявся назавжди.
У будь-якому випадку, я задоволений, тому що я сам зустрів рак. Я зробив усе, що міг, нехай Бог подбає про решту. Тут суворо, холодно, штучне освітлення. . . це нагадує мені літні табори, довгі гуртожитки. . . Коли ж нарешті настане світанок! Якщо мені доведеться лягти під ніж, я хочу, щоб це сталося зараз, прямо зараз.
Закінчимо це.
Я думаю, я сплю. . . може, я сплю. Мені сниться сон? Мені потрібно розслабитися. Я знову роблю аутогенне тренування. Я візуалізую великий палець правої ноги і повільно розслабляю його, я спокійний, умиротворений, я візуалізую решту пальців правої ноги і повільно розслабляю їх, я відчуваю спокій, умиротворення, розслаблення. . .
ЧАСТИНА ТРИНАДЦЯТА – Світає
Настає ранок.
Час настав.
Мені страшно. Я відчуваю страх. Мій шлунок стискається; моє дихання стає коротким і швидким. Я хотів би розслабитися так, як раніше. Але мій розум більше не реагує, він вийшов з-під контролю. Неймовірно те, що ви переживаєте, коли піднімаєтеся на риштування! Ваш розум і тіло більше не належать вам. Вони входять в інший, невідомий вимір. Вони повертаються на тваринний рівень. Дикий. Примітивний. Розум відключається, і все підпорядковується інстинкту.
Я чую кроки. Вони наближаються.
«Ти спиш?» – шепоче хтось.
Це священик. Він говорить латиною і дає мені останнє причастя. Я приймаю причастя. Він йде так само тихо і швидко, як і з'явився. Мої ноги тремтять від страху.
«Ти готовий?» – запитує мене металевий, суворий, майже злий голос. Він належить хлопцю, що стоїть у дверях. Це медбрат, який відвезе мене до операційної. Я затинаюся. Я піднімаю ковдру, встаю з ліжка і знімаю піжаму. . . Я зовсім голий. Мені трохи ніяково, але Бад дивиться на мене з розумінням, ніби заохочуючи.
«Зніми годинник!» – гукає медбрат.
Ну так, годинник, але я ідіот. Я зовсім забув про нього.
«Давай, швидше, швидше!»
Я не можу думати. Я хотів би усвідомлювати ситуацію. Нічого. Він кидає мені білу лляну сорочку. Я швидко її одягаю. Він каже мені лягти на каталку і штовхає її до виходу. Я переживаю моменти емоцій. Я стримую їх у горлі. Мені хочеться плакати, коли я в коридорі. Я лягаю і починаю дивитися на світ знизу вгору. Шоста година ранку. Інші пацієнти ще сплять.
Все, що я чую, це шурхіт гумових коліс каталки. Неонове світло на стелі починає мене приглушувати. Я біля ліфта.
«Я завтра йду», – каже одна з медсестер.
«Щасливчик; мені доведеться працювати всі вихідні», – відповідає інша.
Ліфт спускається. Відкривається і. . . я перед операційною. Я бачу розмиті білі фігури, зосереджені на своїх справах. Ми проходимо ще короткий відрізок. Сильний запах дезінфекції наповнює мої ніздрі.
«Це перший клієнт», – каже велика медсестра наближеній білій фігурі. Каталку зупиняють. Медсестри йдуть.
«Як справи?»
Голос, який до мене долинає, теплий, ніжний і спокійний.
Я нарешті розслабляюся.
«Ви психоаналітик?» – знову каже яскравий голос.
Я киваю головою.
Фігура штовхає каталку в кімнату, яка здається мені вузькою і маленькою. Це не операційна. Я не наважуюся запитати, де я. . .
«Зараз я зріжу волосся тут, на передпліччі, щоб легше було ввести голку. . . Я також поголю волосся на грудях, якщо доведеться. . . Ви не проти, якщо я вийду на хвилинку?»
Я киваю головою.
Тепер я один.
Я відчуваю дивне оніміння. . . Скільки часу минуло? . . . А ці покидьки не повертаються!
Я виснажений!
«Ну, як справи? Ми не розмовляємо?».
Якийсь невідомий голос.
«Мовчи, Валеріо. Це ворог. Нічого не говори. Вони тебе катують. Тримай рот закритим. Не відповідай. Не потрап у пастку!»
Тиша.
Гаразд. Він пішов. Невже хірург нарешті прийде чи ні?
«І? Як ми себе почуваємо?» – я знову чую той самий голос, що й раніше.
Цей хлопець надокучає! Тепер я змінюю тактику. Я його заплутаю. Я любитель військового мистецтва. Я відповім йому.
«Коли ви мене прооперуєте?»
«Ви вже поза операцією».
Чорт забирай. Він ставить мені пастку, намагаючись переконати мене, що він мене вже прооперував.
Тиша. Мені доведеться відступити, принаймні поки що.
«Геть! Усі ваші розумові здібності повернулися: вони повернулися, сер! Гаразд».
Зберігай спокій. Не варто витрачати сили. Вони знадобляться. Обережно! Ворог використовує психологічну зброю, зупинись! Шум. Шум зліва. Мовчи!
«Ти прокинувся?»
Не відповідай! Тиша! Не реагуй на провокації!
«Ти мене чуєш? Ти прокинувся?».
Не відповідай! Чудово!
Не хвилюйся, ти більше нікого не чуєш, він пішов.
Шефе, ми локалізували біль у шиї!
Не відповідай! Це пастка уяви, покарай уяву! Нехай вона приєднається до лав! Я не терплю непокори! Тепер ми всі повинні триматися разом. Тільки так ми переможемо ворога. Шум справа! Обережно!
Небезпека справа! Ворог змінює напрямок.
«Привіт. Як ти себе почуваєш?»
Це жіночий, дружній і теплий голос.
Які ж виродки! Тепер вони використовують жінок, щоб нас заманити! Але їм це не вдасться!
«Як справи? Ти прокинувся?»
Досить! Вони занадто хитрі. Я недооцінив їх. Ми знову повертаємося на свої позиції. Досить! Задраїти люки. Вимкнути звук теж. Опустити підводний човен до піщаного дна. Занурення! Занурення! Не хвилюйся. Все гаразд? Ні, сер. Ми все ще не контролюємо свої емоції; ми відчуваємо той самий біль у правій частині шиї.
Гаразд! Я піду сам і поговорю з ними. Отже, емоції, а ви як? Ми відчуваємо сильний біль. Не істерикуйте! Це неможливо. Нам ще не зробили операцію! У будь-якому разі, коли ми повернемося на поверхню, я вас висаджу! Зрозуміло? Так точно.
«Ти прокинувся?»
«Коли ж я нарешті дізнаюся, чи мене прооперують, чи ні?!»
«Але ж вам уже зробили операцію! Будь ласка, торкніться голови, ви відчуєте, що вона перев’язана».
Ця ще гірша за інших, хлопці. Вона хоче, щоб ми повірили, що це післяопераційний стан через пов’язку. Вона не знає, що її вчора ввечері наклав перукар! Яка маячня!
«Ваш друг Томмазо зовні».
Христос. Звідки вона знає про Томмазо?
Отже, мені справді зробили операцію? Спробую подивитися. Повільно відкрийте праве око. Що ви бачите? Все темно. Ми чуємо звук апарату штучного дихання. Ви бачите крапельницю зліва... Тепер наближається біла постать.
«Ти прокинувся?»
Я киваю так.
«Якщо ви повернетеся на правий бік, ви зможете побачити свого друга».
Я намагаюся подивитися, але не можу. У мене немає окулярів. До того ж, я нікого не хочу бачити. Мені все ще здається неможливим, що мені вже зробили операцію. Неможливо. Отже, біль у шиї справжній?! Мабуть, це рана. Я намагаюся проаналізувати біль. Він тупий, глибокий і безперервний. Тепер він посилюється. Вага голови, що лежить на подушці, тисне на ще свіжий розріз. Я терплю, але біль сильний. Він минає. Він повертається. Мені доведеться до нього звикнути. Мені зробили трепанацію черепа.
НІ. Це неможливо! Я намагаюся поворухнути правою рукою, але не можу. Я навіть не можу поворухнути головою. Де я? Навколо нікого немає. Я бачу слабке блакитне світло зверху. Я намагаюся когось покликати, але мій рот не рухається. Мої губи! Вони паралізовані! Вони відчуваються повністю викривленими! Права сторона обличчя підтягнута вгору! Шкіра натягнута. Моє обличчя повністю деформоване. Праве око не закривається; воно залишається відкритим і нерухомим. Мені перерізали лицевий нерв!
Я став однооким.
Назавжди.
ЧАСТИНА ЧОТИРНАДЦЯТА – Новий день
Світло нового дня входить у палату інтенсивної терапії через вікно.
Минуло кілька днів відтоді, як я прокинувся після операції. Медсестра нічної зміни вітає мене; я відповідаю їй горловим звуком. Я не можу вимовити склади; я збираю залишки сил, щоб випустити повітря з рота... але нічого не сталося. З них виходять лише невиразні звуки. Однак, якимось таємничим чином я відчуваю всередині себе велику силу.
Я допоможу своєму тілу якнайкраще відновитися.
Тепер денне світло проникає в кімнату повніше, і разом з ним приходить медсестра нової зміни. Вона струнка, її обличчя ще має юний вигляд. Вона та її подруга перевертають мене на бік, що для них важко – я важу вісімдесят кілограмів – щоб помити мене. Я повністю голий, безпорадний у їхніх руках, з крапельницею в лівій руці та трубкою в пенісі.
Хоча я знаю, що для них це рутина, мені соромно за свою безпорадну наготу.
Я відчуваю себе не більше ніж купою м’яса, лайна та крові. Якби кожен спробував хоча б раз у житті, як у подібних ситуаціях...
«Ти сьогодні повертаєшся до палати», — кажуть мені.
Щоб вийняти катетер, мене перевертають на спину. Я відчуваю різкий біль.
Заходять двоє кремезних чоловіків. Я їх впізнаю. Це ті самі, що відвезли мене до операційної. Вони везуть мене до палати. Залишають у новій, незнайомій кімнаті. Мені б хотілося повернутися до тієї, де лежить Бад. Я бачу його. Він прийшов мене відвідати. Я відчуваю, як щось росте всередині мене, величезне задоволення, ейфорію.
Тепер він стоїть переді мною. Я помічаю його ніжний погляд... але також і його біль.
Через моє жахливе обличчя.
П’ЯТНАДЦЯТА ЧАСТИНА – Назустріч життю
Крізь фіранки вікна світло забарвлює їх. Це день. Медсестри, зайняті своєю роботою, вправно рухаються коридором.
Навколо панує тиша.
Я піддаюся сонливості, яка мене охоплює. Припиняю думати. Хочу зберегти сили для одужання. Закриваю очі й віддаюся онімінню, яке знову мене охоплює. Я все ще відчуваю, як крапельниця надходить у мої вени і виходить через новий катетер. Не знаю, скільки часу минуло.
Я прокидаюся здригнувшись. Бад сидить поруч зі мною; він посміхається мені й гладить мою руку. Він киває мені, що все гаразд... Він надає мені сміливості, каже не боятися, що найгірше позаду. Я ледь бачу сонце крізь шибки. Бліді промені, але достатньо, щоб я відчув у собі життя.
Минуло три дні відтоді, як я повернувся до палати.
Томмазо відвідує мене щодня.
Бад завжди тут.
Я все ще лежу. Я не вставав з ліжка жодного разу. Раз на день медсестри перевертають мене на бік, щоб помити спину. Я вирішив зберігати спокій, і вже бачу переваги: температура спала, мої рідини нормалізуються, як і клітини крові та тромбоцити. Крапельницю від'єднали сьогодні вранці. На жаль, катетер все ще підключений.
Старша медсестра порадила почекати ще кілька днів. Кілька хвилин я думаю про те, щоб вийняти його зараз.
Це момент, коли навколо нікого немає...
Я стискаю трубку катетера в руці й обережно витягаю його... він вийшов без проблем, але разом з ним тепла сеча затоплює матрац. Я згадую слова медсестри: «Катетер змушує вас втратити звичку до сечовипускання; ви повинні бути обережні, щоб вийняти його в потрібний час...».
Заходить Бад.
Він швидко озирається і розуміє ситуацію. Він посміхається мені, як спільник. Я показую йому, як підняти ліжко за допомогою рукоятки. Я хочу спуститися. Тепер я в ідеальній позиції, щоб рухати ногами. . . Я жестом показую Баду замкнути колеса ліжка. Я повільно рухаю лівою ногою до зовнішнього краю. Готово. Тепер я рухаю правою. Готово. Моя ліва нога звисає в повітрі, за нею права, і я автоматично позиціоную таз, також обличчям до зовнішнього краю ліжка. Я даю знак Баду наблизитися. Я хапаю його праве передпліччя лівою рукою і спираюся на край ліжка правою. Я зупиняюся на мить. Глибоко вдихаю. Збираю всі сили і . . . далі.
Я стою на ногах.
Я тремчу, хитаюся, і Бад допомагає мені спертися на стіну… Я жестом показую йому відійти; я хочу спробувати сам. Бад відходить і . . . Я стою сам!
Фантастично!
Я стою прямо, знову я, як вільна людина! Я думаю, що переміг смерть, принаймні на даний момент. Тепер я хочу піти в туалет. Бад дивиться на мене, задоволений, пишається мною. Який надзвичайний чоловік! Я навіть не знав його тиждень тому! Я в коридорі. Я хапаю поручень, прикріплений до стіни, і повільно рухаюся до ванної кімнати. Бад йде поруч зі мною на випадок, якщо мені знадобиться допомога.
Я контролюю своє дихання.
Я виснажений, слабкий.
М'язи рук і ніг реагують з зусиллям. Я шкандибаю до дверей ванної кімнати. Я відчиняю її. Хвиля, що смердить сечею, вдарила мене. Не звертаючи на це уваги, я уважно стежу за реакціями свого тіла.
Бад чекає зовні.
Я помічаю всередині пісуар. Я наближаюся до нього. Я притискаюся до стіни на кілька секунд, щоб глибоко і повільно вдихнути. Я залишаюся спиратися на стіну однією рукою і іншою опускаю свої піжамні штани.
Я концентруюся на сечовипусканні. Нічого. Хоча я відчуваю, що хочу пісяти вже кілька годин. Я дивлюся на свій поранений, принижений катетером пеніс. Я мушу досягти успіху, інакше вони знову вставлять цю кляту трубку.
Пррр. Нічого. Я намагаюся знову. Нічого. Я не зроблю цього. Раптом у мене з'являється ідея. Я пам'ятаю, що коли я був маленьким і збирався пісяти, хтось шепотів мені: пісяй. . ., шшш . . ., шшш . . .
Я концентруюся і шиплю: шшш. . ., шшш . . ., шшш . . . Я помічаю, що сеча потрапила в уретру. Нарешті, вона виходить. Я відчуваю жахливе печіння. Я намагаюся полегшити його, зменшити розумом. Мені потрібно залишатися розслабленим; я хочу пісяти до кінця.
ШІСТНАДЦЯТА ЧАСТИНА – Успіх вимагає мужності
Сьогодні дощить.
Моє тіло все ще мляве, але я відчуваю багато енергії всередині.
Час обіду. Бад тут, щоб нагодувати мене. Рот постійно паралізований, губи жорсткі і викривлені, що заважає потраплянню твердої їжі. . . Я щось бурмочу своєму великому другу. Я хочу їсти сам. Він одразу розуміє і дозволяє мені це зробити. Я беру ложку, підношу її до лівого, частково паралізованого куточка рота і вливаю бульйон у горло.
Я роблю це повільно і наполегливо, поки не з'їм всю порцію. Після короткої перерви, повторивши весь ритуал, я їм подрібнене м'ясо.
Все це займає майже дві години. Наприкінці Бад дивиться на мене з повагою, змішаною з недовірою. Мені знадобилося дві години, щоб проковтнути миску бульйону та трохи подрібненого м’яса, але я це зробив.
У мене все ще багато рішучості.
Я почав іти коридором; як завжди, мене супроводжує мій вірний Бад, який все більше засмучується, що його ще не прооперували. Я хотів би щось зробити для нього, але не знаю, що і як. Я вже на ногах. Але з обережності я тримаюся близько до поручнів. Я дуже помірковано використовую свої сили.
Мій батько відвідав мене сьогодні. Єдина людина в моїй родині, близька моєму серцю. Він привітав мене різко. Це його захисний механізм. Я знаю це – я дуже його люблю.
Він попросив мене залишитися в ліжку; він був дуже зворушений. Він бачив моє паралізоване обличчя. . . і він тихо плакав.
Я скинув ноги з ліжка і обійняв його. Я обійняв його дуже міцно.
Ми плакали разом.
Мене виписали з лікарні 23 грудня. Я поступив до відділення 14 грудня. Я провів у лікарні цілих дев'ять днів.
Я пам’ятаю, що 23 грудня, напередодні Святвечора, коли я одягався в лікарні, готуючись до виходу, з кишені моїх штанів випала записка, яку я написав, коли мені поставили діагноз рак:
«Ретельне вивчення моєї справи на теоретичному рівні дозволяє розуму раціоналізувати ситуацію. Я більше не думаю про рак в емоційних термінах. Я почав боротися, мобілізуючи всі свої сили, щоб перемогти його. Одного дня ми побачимо, хто переможець, зараз ми повинні боротися. Я сплю, щоб відпочити, бути у формі протягом дня і боротися без вагань.
«Я думаю, що завдання людини — інтерпретувати події, що відбуваються.
«Якщо я вийду з цього живим, я осмислю те, що зі мною відбувається. Це означатиме, що близький погляд на смерть має своє власне значення, це точка відліку, можливість розширити свою людяність, своє існування як людини.
«Я буду допомагати своєму тілу всіма можливими способами, щоб вийти з цього в найкращому стані.
«Як мало потрібно, щоб знищити людину. . . Всього мить. Твої очі темніють; твої сили покидають тебе. Ти бунтуєшся. Нічого.
«У будь-якому разі, я спокійний. Я уникаю непотрібних зусиль. Я намагаюся не витрачати сили.
У мене ще є час, щоб впоратися з усіма життєвими негараздами.
СІМНАДЦЯТА ЧАСТИНА – «Пізніше»
Потім було жахливо.
Фізично ослаблений, я постійно рухався з великим зусиллям. До того ж, параліч обличчя та сильне бажання плакати. Вдома я не отримував належного догляду. . .
Мій батько був єдиним, хто намагався бути поруч зі мною, хоча більшу частину часу він проводив у полях, бо хотів втекти від складних сімейних стосунків.
Через кілька днів, порадившись з батьком, я покинув батьківський дім і сховався у своїй квартирі-офісі, де одразу ж почав приймати пацієнтів, яким допомагала медсестра, яку прислав мені Том.
Пацієнти того часу були для мене дуже важливі.
Перед ними стояв чоловік з поголеною головою, поранений, одноокий, з викривленим ротом, який міг вимовити кілька коротких слів...
Тож я запитав, чи готові вони продовжувати терапію зі мною. Усі повернулися, і кількість нових пацієнтів зростала день у день.
Вони були моєю справжньою родиною.
Я усвідомив це, коли кілька років тому, після трагічної смерті батька, перестав приймати пацієнтів і поїхав до Латинської Америки викладати в університеті. Там, у безкрайніх просторах андських горизонтів, я зрозумів.
Пацієнтам того часу: дякую!
Я показав себе їм повністю оголеним, з усією своєю слабкістю..., з усією своєю пораненою тілесністю: і заохочував їх говорити про це, вільно переживати те, що вони бачили в мені.
Уявіть: ви заходите до кабінету, несучи свої проблеми, і бачите, що по той бік столу сидить чоловік із заплющеним оком, викривленим ротом, половиною паралізованого обличчя, повністю поголеною головою, пересіченою довгим червонуватим шрамом...
Разом ми увійшли в виміри болю, страждань, сорому, почуття неповноцінності, відсутності соціального прийняття, втрати влади та успіху... Таким чином ми навчилися торкатися глибин нашого особистого нещастя.
Без моїх пацієнтів я, ймовірно, остаточно зламався б. Я б дозволив собі померти; можливо, я вже зробив це до певної міри. Але ці люди просили мене – понівечену, смертельно поранену людину, яка щойно вийшла з пекла – допомогти їм знайти сенс у їхньому житті!
ВІСІМНАДЦЯТА ЧАСТИНА – Нове життя
Це правдивий запис моментів, які я пережив двадцять років тому.
Тепер, після такого довгого часу, чи можу я знову запитати себе: чому рак? Це питання супроводжувало мене щодня протягом багатьох років. Я намагався дати різні відповіді, але жодна з них ніколи не здавалася повністю переконливою чи правильною.
Дійшло навіть до того, що я вважав найбільш адекватною поясненням травму, спричинену якоюсь анонімною, наклепницькою злістю, яку я пережив за три роки до цього, ймовірно, від одного з членів моєї родини.
Я б зараз посміявся з цього, але пам'ятаю, що був справді шокований тоді. Можливо, тому що був молодий... Можливо, тому що моя особистість ще мала розвиватися і рости... Можливо, тому що так мало бути.
Проте, коли я сьогодні знову пишу розповідь про ті жахливі моменти, я чітко бачу – і я намагався передати це читачеві тут і там – хвору, важко розвинену грань того Валеріо; його крайню самотність, його велику потребу в прихильності, яка ніколи не була задоволена, вороже, зле, безжальне середовище, в якому йому довелося рости..., його жахливе бажання самознищення.
І божевілля всемогутності.
Настільки жахливе, що він повірив, що має рак, якого, ймовірно, не мав. Принаймні, такого, який не потребував негайної операції. Сьогодні пухлини, подібні до моєї, знищуються зовнішнім лазером неінвазивним способом.
Протягом дванадцяти днів Різдва двадцять років тому цей Валеріо народився для нового життя; він однозначно залишив свою сім’ю і здобув іншу, набагато більшу – сім’ю світу. Він зазнав тілесних ушкоджень, але духовно збагатився.
Через кілька місяців він відчув непереборне бажання постійного контакту з природою: сільською місцевістю, звідки він походив. На всі свої заощадження він купив ферму в сільській місцевості Тоскани, де жив і займався фермерством. Перш за все, він почав писати.
Він перестав бути психоаналітиком і став письменником.
Він хотів почати з історії про рак. Він написав розповідь про важкі дні боротьби (що становить більшу частину цієї книги), яка була опублікована та перекладена кількома мовами, здобувши прихильність критиків та читачів. З того часу він не припиняв писати та говорити про людські проблеми та турботи. Завдяки любові своїх читачів, які стали його новою, справжньою, цільовою сім’єю.
Післямова
Ви не повірите, але я часто з ностальгією думаю про ту велику внутрішню силу, яка підтримувала мене в дні хвороби. З того часу я рідко відчував її.
Можливо, тому, що психологічний дискомфорт повсякденного життя менш виражений, але постійний, невпинний, невловимий і завжди присутній. Можна досягти рівня страждань, за межами якого неможливо жити інакше, ніж саморуйнівно. Лише контакт з Богом, молитва та психологічний аналіз дозволяють нам зрозуміти, що це не що інше, як дитячий вираз безпорадності.
У такі моменти, коли тебе відкидають, виганяють з дому сім’ї, бо вважають надто розумним, надто блискучим, надто відмінним від інших... у такі моменти, коли ти за крок від смерті, з розірваним черепом і деформованим обличчям, ти розумієш, як ніколи раніше, що справжня причина, чому ти прийшов у цей світ, полягає в тому, щоб виділитися з натовпу, залишити відоме заради невідомого, знайти себе справжнього, виконати місію, для якої ти тут, використовуючи таланти та якості, якими ти був наділений.
Однак, такого рівня зрілості важко досягти, постійно формуючи стосунки з собою та з іншими, навіть якщо вони загадкові, таємничі і часто неправильно зрозумілі.
Це виміри, яких важко досягти молодим людям, бо ними керує бажання змагатися, потреба не погоджуватися та контролювати інших, здобувати владу, багатство та сексуальний досвід.
Потім є травми, відторгнення, невдачі, заздрість, ревнощі та розчарування... що провокують роздуми, змінюють порядок значень і створюють нові можливості, нові виклики, нові цілі для досягнення.
Немає потреби зациклюватися на земних справах.
Лише в дії, у стосунках з іншими та дбаючи про наш духовний вимір, ми зможемо прийняти постійні трансформації, доки не пізнаємо власну природу. Ми не повинні забувати, що психічно та духовно здорова людина постійно змінюється, прагнучи до вищих рівнів свідомості.
Надто часто наша поведінка відрізняється від того, ким ми є. Але прийняття смерті змушує нас стати оголеними, справжніми, самотніми в реальності того, ким ми насправді є.
