Святий Іван Павло ІІ під час зустрічі з представниками наукового життя вказав на фундаментальну причину сучасного хаосу та плутанини: «Один із великих драм людини виражається у прірві між розумом і вірою».
Фатальний розкол
Святий Іван Павло ІІ, виступаючи 4 червня 1997 року про обов’язок освячених осіб, прямо заявив: «Ми живемо в час духовного хаосу, безладу та плутанини, коли на перший план виходять різні ліберальні та світські тенденції, Бога часто відкрито викреслюють із суспільного життя, віру зводять до суто приватної сфери, а в людську моральну поведінку впроваджують шкідливий релятивізм. Поширюється релігійна байдужість».
Через два роки, під час своєї наступної прощі на батьківщину, Святий Іван Павло ІІ під час зустрічі в Торуні з представниками польського наукового життя вказав на фундаментальну причину цього сучасного хаосу та плутанини: «Один із великих драм людини виражається у прірві між розумом і вірою. Вона має багато причин. Особливо з часів Просвітництва, перебільшений і односторонній раціоналізм призвів до радикалізації ставлень у природничих науках та філософії. Наслідковий розкол між вірою та розумом завдав непоправної шкоди не лише релігії, а й культурі».
З цього питання Святий Іван Павло ІІ повернувся у своїй останній книзі під назвою Пам’ять і ідентичність (2005), коли заявив: «Відкинення Христа, і зокрема Його пасхальної таємниці – хреста і воскресіння – з’явилося на обрії європейської думки на зламі сімнадцятого та вісімнадцятого століть. Це був період просвітництва […]. Якою б формою він не виявлявся, Просвітництво протистояло тому, чим Європа стала внаслідок євангелізації».
Фундаментально антихристиянська, бо ворожа до Одкровення, думка Просвітництва вважала, що раціональна людина не може бути віруючою. Інший революційний поштовх двома століттями раніше, протестантська Реформація, вважала, що віруючий не повинен звертатися до розуму. Мартін Лютер у своїх творах неодноразово називав розум «повією» (в оригіналі було інше, більш вульгарне слово), вважаючи, що одним із доказів того, що «Римська Церква стала слугою Антихриста», є використання Святим Томою Аквінським філософії язичницького філософа Арістотеля для потреб католицької теології.
У своїй чудовій енцикліці Fides et Ratio (1998) Святий Іван Павло ІІ наголосив, що цей розрив між вірою та розумом, що сягає корінням сучасних часів у європейській культурі, мав зловісний наслідок у формі «спокуси квазі-божественної влади над природою і навіть над людиною» (FR 46). Піддавшись цій спокусі – як навчав Святий Іван Павло ІІ – призвело прямо до нігілізму: «Його послідовники стверджують, що пошук є самоціллю, без будь-якої надії чи можливості досягти мети істини. У нігілістичній інтерпретації життя є не більше ніж нагодою для відчуттів та переживань, у яких ефемерне займає чільне місце. Нігілізм лежить в основі поширеної ментальності, яка стверджує, що остаточних зобов’язань більше не слід брати, оскільки все є швидкоплинним і тимчасовим». (FR 46).
Цей нігілізм на філософському та антропологічному рівнях призвів і досі призводить до різних форм релятивізму. Святий Іван Павло ІІ у Fides et ratio як «форму модернізму» засуджує так званий «історицизм», що «те, що є істинним в один вік, може бути не істинним в інший» і таким чином цілком помилково прирівнює «актуальність до істини» (FR 87).
Криза істини
Виступаючи 15 травня 1982 року в стінах одного з найстаріших європейських університетів, у Коїмбрі, Португалія, Святий Іван Павло ІІ, посилаючись на втрату «сучасною культурою» «принципу, що оживляє та об’єднує суспільство», водночас зазначив, що «ця втрата життєвої сили та впливу, здається, ґрунтується на кризі істини. Відчуття істини було серйозно похитнуто в усіх аспектах. Ретельне спостереження показує, що це, зрештою, метафізична криза».
Фронтальна атака на істину, що відбувається в сучасному світі, – це насамперед релятивізм, піднятий до рангу чесноти. У енцикліці Fides et Ratio ми читаємо: «Легітимна множинність позицій поступилася місцем невизначеному плюралізму, заснованому на припущенні, що всі позиції однаково обґрунтовані, що є одним із найпоширеніших симптомів сучасної зневіри в істину. [...] За такого розуміння все зводиться до думки» (FR 5).
Святий Іван Павло ІІ помітив заперечення фундаментального покликання людини, визначеного як «кроки до істини, яка їх перевершує» (FR 5), також і в самій Церкві. У наш час часто чути, навіть з вуст видатних (високопоставлених) діячів Церкви, що існують «істина доктрин» і «пастирська істина», і що перша, будучи «суворою», недоступна для звичайних католиків, і тому з «пастирських міркувань» слід заплющити очі на гріх (наприклад, життя у несакраментальних стосунках) і дозволити доступ до таїнств (Євхаристії) заради нібито вищих цілей (згуртованість сім’ї, благополуччя дітей, які можуть почуватися незручно через те, що батьки не причащаються, тощо).
30 років тому цей підхід вже рішуче відкинув Святий Іван Павло II, який у своєму великому енцикліці Veritatis splendor (1993) засудив як непослідовне вчення про поняття «подвійного статусу моральної істини». Папа визначив це поняття як віру в те, що «окрім доктринального та абстрактного рівня, слід визнати пріоритет певного більш конкретного екзистенційного розгляду. [...] На цій основі робиться спроба легітимізувати так звані «пастирські» рішення, що суперечать вченню Магістеріуму» (VS 56).
Католик – як навчає Святий Іван Павло II у Veritatis splendor – не може поділяти думку, що «завдяки первинному вибору любові людина може залишатися морально доброю, перебувати в Божій благодаті та досягти спасіння, навіть якщо певні її конкретні види поведінки свідомо та тяжко суперечать Божим заповідям, викладеним Церквою» (VS 68).
У 1993 році Святіший Отець вже помітив проблему, яка в наш час сильно впливає на багатьох людей у Церкві. У Veritatis Splendor Папа попереджав, що «в самій християнській спільноті виникла нова ситуація, яка пережила поширення численних сумнівів та заперечень людського та психологічного, соціального та культурного, релігійного і навіть власне теологічного характеру щодо морального вчення Церкви. Йдеться вже не про обмежене та епізодичне незгоду, а про загальне та систематичне поставлення під сумнів традиційної моральної доктрини на основі певних антропологічних та етичних передумов» (VS 4).
Нещодавно покійний професор Станіслав Григель, видатний польський філософ, учень і друг Святого Івана Павла II, в інтерв'ю, опублікованому у 2020 році, проведеному доктором Марією Зборальською, під назвою Жити – означає філософствувати, майже через 30 років після цього папського аналізу, зазначив, що багато людей у Церкві, «підкоряючись демократіям, визначеним числами, починають замінювати теологію – соціологією, статистикою, психологією, а зрештою замінять її психіатрією». Слова друга Святого Івана Павла II, вимовлені за три роки до його смерті: «Я боюся, що люди втратять довіру до пастирів, багато з яких ставлять себе перед Христом і намагаються показати Йому шлях, хтозна-куди. [...] Вони формують думки про Христа і живуть відповідно до них, і підлаштовують Євангеліє під себе. Замість того, щоб свідчити про Істину, замість того, щоб довіряти їй незалежно від наслідків, вони проводять політику, яка дозволяє їм влаштувати комфортне життя в цьому світі».
