«Це ілюзія думати, що віра, пов’язана зі слабким розумом, може бути проникливішою; навпаки, тоді віра наражається на серйозний ризик зів’янути до міфу чи забобонів» (Святий Іван Павло ІІ, Fides et Ratio, 48).
Святий Іван Павло ІІ під час 23-го Євхаристійного конгресу в Болоньї, 28 вересня 1997 року.
2023 рік ознаменувався річницею публікації дуже важливих документів Магістеріуму Церкви часів понтифікату святого Івана Павла ІІ: 30-та річниця публікації енцикліки Veritatis Splendor (1993) та 25-та річниця енцикліки Fides et Ratio (1998). Варто зазначити, що вчення, викладене в цих документах, було продовжене Папою Бенедиктом XVI, а сьогодні, на жаль, воно або широко оскаржується, або замовчується – навіть у деяких колах, які офіційно називають себе «католицькими».
Віра – це не лише емоції.
Варто звернутися до цих великих енциклік святого Івана Павла ІІ, оскільки вони містять цінні поради, які допоможуть уникнути багатьох проблем, що вражають Церкву на початку ХХІ століття. У цьому контексті необхідно вказати на все частіше асоціацію віри зі сферою емоцій. Багато людей доброї волі вважають благополуччя єдиним мірилом життя в освячуючій благодаті. Роблячи це, вони несвідомо роблять помилку Мартіна Лютера, який вважав, що внутрішній спокій («впевненість у спасінні») є єдиним критерієм життєздатності віри. Але історія Церкви показує багато прикладів святих, які протягом тривалого часу переживали не стільки «темну ніч», скільки багато «темних років» віри, що полягали в переживанні крайнього душевного дискомфорту, відчуття (ілюзорного), що Бог далеко. Досить згадати в цьому контексті постать святої Матері Терези з Калькутти.
Святі вчать, що цей душевний дискомфорт слід долати волею, працювати над ним через постійну молитву та зміцнювати його таїнствами і силою розуму, зосередженого на Бозі. Тут доречним є вчення св. Івана Павла ІІ, який в енцикліці Fides et Ratio нагадав нам, що «Це ілюзія думати, що віра, пов’язана зі слабким розумом, може бути проникливішою; навпаки, тоді віра наражається на серйозний ризик зів’янути до міфу чи забобонів. Так само розум, не пов’язаний з дорослою вірою, не спонукається звернути свій погляд на новизну та радикальність буття» (FR 48).
Подібним чином кардинал Йозеф Ратцінгер писав про віру та розум. 1 квітня 2005 року, незадовго до свого сходження на престол Петра, він сказав, що «християнство завжди повинно пам’ятати, що воно є релігією Логосу. Це віра в Creator Spiritus, у творчого Духа, від якого походить уся реальність». Як Бенедикт XVI, він розвинув цю ідею роком пізніше під час відомої промови в Регенсбурзі. Концепція Бога, який є «Любов’ю та найвищим Розумом», є тим, що фундаментально відрізняє християнство (і, отже, європейську культуру) від волюнтаристського бачення Бога (підкреслюючи насамперед всемогутню волю Аллаха, який міг би навіть наказати своїм послідовникам поклонятися ідолам, і цей заклик слід було б почути), що панує в ісламі. Тим часом, як нагадав нам Папа в цій промові, християнське бачення стверджує, що «діяння, суперечні Логосу, суперечать самій суті Бога».
У своєму вченні Папа Бенедикт XVI неодноразово наголошував на необхідності підтримувати доброзичливу гармонію між вірою та розумом. У промові, виголошеній 17 вересня 2010 року в лондонському Вестмінстер-Холі, він згадав, що релігія відіграє «коригуючу роль» для розуму, «просвітлюючи його на шляху до відкриття об’єктивних моральних принципів». У тій самій промові Бенедикт XVI також зазначив, що «ми приділяємо надто мало уваги очищувальній та впорядковуючій ролі розуму в релігії».
Здорова теологія потребує здорової філософії.
В енцикліці Fides et Ratio святий Іван Павло II помітив поширення «ставлення глибокої недовіри до розуму, видимого в останніх формах багатьох течій філософської думки». Спостерігаючи в наш час поширення ідеологій, замаскованих під науку (типовий випадок: так звані гендерні дослідження), і піддаючись не тільки розуму, але навіть здоровому глузду, можна сказати, що це не стільки недовіра до розуму, скільки зневага до нього.
Довіра до пізнавальних здібностей людського розуму, до його здатності пізнавати істину, характеризувала філософію класичного періоду (з Арістотелем на чолі), досягнення якої були адаптовані до вчення Євангелія великими християнськими філософами і теологами на чолі зі святим Томою Аквінським. Так народилася метафізична філософія, яка стверджує існування буття (під «буттям» розумій: твори творіння), досліджує його сутність і знає, що істина знаходиться не посередині, а там, де є місце в усій структурі буття.
Про нагальну потребу повернутися до такої метафізичної філософії святий Іван Павло II писав в енцикліці Fides et Ratio: «Радикально феноменолістична або релятивістська філософія погано підійде для глибшого дослідження багатств, знайдених у слові Божому [. . .] потреба у філософії справді метафізичного масштабу, здатної, тобто, виходити за межі емпіричних даних, щоб досягти чогось абсолютного, остаточного та фундаментального у своєму пошуку істини» (FR 82,83).
Як надійний провідник на цьому шляху, святий Іван Павло ІІ вказував на святого Томаса Аквінського в енцикліці Fides et Ratio; він наголошував, що «намір Магістеріуму завжди полягав у тому, щоб показати, як святий Томас є автентичною моделлю для всіх, хто шукає істину. У його мисленні вимоги розуму та сила віри знайшли найвище синтезу, досягнутого людською думкою» (FR 78). Автор Summa Theologica – як ми читаємо у Fides et ratio – повинен розглядатися у семінаріях та на теологічних факультетах як «майстер думки та модель правильного шляху теології» (FR 43).
Святий Іван Павло ІІ дав чіткий шлях: по-перше, здорова філософія (метафізична, як у Аквінського). Тільки на ній може базуватися здорова теологія. Це, в свою чергу, є умовою належного священицького формування. Належно сформовані священики, в свою чергу, здатні добре виконувати пастирську працю, ґрунтуючись на істині, що віра не зростатиме на слабкому розумі.
Це папське вчення варто поставити поруч із спостереженнями кардинала Йозефа Ратцінгера, який у травні 1989 року, будучи префектом Конгрегації віровчення, під час міжнародної теологічної конференції перерахував основні симптоми кризи теології, що практикується на номінально католицьких теологічних факультетах багатьох університетів Західного світу. У цьому контексті він говорив про нагальну потребу оновлення католицької ідентичності: вчення про творіння, христологія та присутність віри у вічному житті в проповіді Церкви. Криза, що спостерігається в цих сферах, – наголосив кардинал Ратцінгер, – має спільний фон у «втраті метафізики» та спільним фатальним наслідком є «скасування хреста, а отже, звичайно, також позбавлення воскресіння, анулювання значення всього Пасхального таїнства». Це означає, що «два основні центри тяжіння віри у Христа авторів Нового Завіту та Церкви всіх часів були скасовані або принаймні позбавлені своєї функції: метафізичне синівство Бога та пасхальне таїнство».
Культурну спадщину необхідно захищати.
І святий Іван Павло ІІ, і Бенедикт XVI однозначно відкинули ідеологію мультикультуралізму, яка стверджує, що «всі культури рівні». Ця перспектива передбачає моральну еквівалентність між різними культурними традиціями, часто на шкоду тим, що коріняться на Заході, зокрема європейській та латинській спадщині, сформованій греко-римськими основами та духом Євангелія.
У сучасних дискусіях цей релятивістський погляд знаходить своє найекстремальніше вираження у феноменах «культури скасування» та «пробудженої» ідеології, які проникли в суспільне життя, особливо в університетах та міських центрах Заходу. Наслідки таких тенденцій порушують нагальні питання щодо культурної ідентичності та цінності нашої історичної спадщини, що вимагає критичного аналізу викликів, які ці рухи ставлять перед традиційними віруваннями та суспільною згуртованістю. У Fides et Ratio св. Іван Павло II, однак, нагадав, що «вступаючи вперше у взаємодію з великими культурами, Церква не може відмовитися від того, що вона здобула через свою інкультурацію у світі греко-латинської думки. Відкинути цю спадщину означало б заперечити провидінський план Бога, який веде свою Церкву шляхами часу та історії» (FR 72). У тій самій енцикліці Святіший Отець побачив «хибне уявлення про культурний плюралізм», яке «заперечує універсальну цінність філософської спадщини Церкви» (FR 69).
Бенедикт XVI продовжив навчання, розпочате Іваном Павлом II в енцикліках Veritatis splendor та Fides et ratio.
Як перший приклад «плідного діалогу» між християнством і нехристиянською культурою, св. Іван Павло II розглядав сприйняття класичної грецької філософії Отцями Церкви, яке «запропонувало нові шляхи проголошення та розуміння Бога Ісуса Христа» (FR 36). Завдяки цій зустрічі класична філософія була підготовлена «очистити людські уявлення про Бога від міфологічних елементів», Отці, а завдяки їм і вся Церква, «повністю прийняли розум, який був відкритий до абсолютного, і наповнили його багатством, отриманим з Одкровення». Таким чином, «очищений і правильно налаштований розум міг піднятися до вищих рівнів думки, забезпечуючи міцну основу для сприйняття буття, трансцендентного та абсолютного» (PR 37, 41).
Бенедикт XVI аналогічно посилався на ідеологію мультикультуралізму. У своїй енцикліці Caritas in veritate, опублікованій у 2009 році, серед багатьох симптомів кризи, що вражає сучасну західну цивілізацію, Папа вказав на поширення феномену «еклектики та культурного вирівнювання». Бенедикт XVI критикував «культурний еклектизм, який часто сприймається некритично», згідно з яким «культури просто розміщуються поруч одна з одною і розглядаються як суттєво еквівалентні та взаємозамінні» (CV 26). Культурний релятивізм, зрозумілий таким чином, як наголосив Бенедикт XVI, призводить до відокремлення цілих «культурних груп», і таким чином шлях до «автентичного діалогу» та «справжньої інтеграції» закритий (CV 26).
Умовою справжнього міжкультурного діалогу є не релятивізм, що «кожна культура має свою правду», а навпаки: визнання того, що існує об’єктивна, культурно безумовна правда. Про це говорив Йозеф Ратцінгер у 2000 році як префект Конгрегації віровчення, наголошуючи, що «Європа, якщо вона хоче вижити, потребує нового – ймовірно, критичного та смиренного – самоусвідомлення. Культурний плюралізм, який прославляється та підтримується з великим ентузіазмом, часто полягає у зневажливому відкиданні власного, у втечі від власних цінностей. Але, зрештою, культурний плюралізм не може існувати без спільного збереження певних непорушних цінностей, без орієнтирів, що походять від власних цінностей. Він не може існувати без поваги до того, що є священним».
