Наступна історія була написана свідком і учасником: отцем Антонієм, католицьким священиком і місіонером у Китаї.
Хоча вона шокує і слугує свідченням жахливої жорстокості, вона також надихає та підносить надзвичайною свідченням віри.
«Ти все ще віриш у те, що говорять тобі священики?»
Я впав на коліна там, де роздавали Святе Причастя, молячись в очікуванні наступних подій. Кожного разу, коли я чув шум у церкві або гучний крик на вулиці, я готувався до неминучої смерті. Але того дня нічого особливого не сталося. Я почав звикати до комуністичного режиму. Однак це тривало недовго. Одного літнього дня до школи прийшов інспектор із чотирма солдатами. Чоловіки увійшли до кімнати, не постукавши. «Часи змінилися для Китаю, — голосно заявив інспектор, — і всі ці благочестиві предмети незабаром підуть у піч. Беріться до роботи, діти!» Незабаром разом із солдатами він почав зривати зі стін картини, хрести та статуетки, складаючи їх на лавки. Потім він наказав дітям покласти все в коробки і віднести до туалету. Налякані діти не рухалися. «Швидше, — крикнув інспектор, — або я скористаюся своїм револьвером!» Діти продовжували опиратися. В останньому ряду сиділа Пей — маленька дівчинка, з покушеними губами та складеними, як статуетка, руками. «Ти, там, позаду!» — закричав інспектор, прямуючи до неї. Погрожуючи учениці та сиплючи на неї найгіршими прокльонами, він намагався змусити її підкоритися. Пей опустила очі, але не рухалася. Інші діти застигли від страху. Запала смертельна тиша… Раптом один із солдатів витягнув револьвер і вистрілив у вікно. Діти закричали від жаху і почали плакати. Все більше людей наближалося до школи, спантеличені шумом. Інспектор тероризував дівчину своїми криками, але вона все ще не рухалася. Тільки велика сльоза скотилася по її щоці. Подивившись на групу людей, що зібралися перед школою, інспектор наказав: «Приведіть мені її батька, а потім зберіть усіх у церкві!»
Батька дівчини привели зі зв’язаними за спиною руками. Тим часом церква наповнилася мешканцями. Батькові наказали стати біля ґанку, щоб бачити свою доньку, яку привели до місця Святого Причастя. Інспектор пробурмотів собі під ніс, а потім голосно сказав: «Вас навчали, що ваш Бог всемогутній і перебуває тут, у скинії. Я покажу вам, як вас обманули. Він нічого не може! Його скоро розчавлять під нашими чоботями, і він навіть не скрикне!» Солдати розбили двері скинії чергою пострілів. Запала смертельна тиша. Інспектор взяв посудину, відкрив її і висипав усі Гостини на підлогу у святилищі. «Розтопчіть їхнього Бога!» — крикнув він солдатам, які негайно послухалися. «І що ви скажете тепер?» Усі затамували подих. «Ви все ще вірите в те, що вам кажуть священики?» — запитав він присутніх. Потім він повернувся до батька дівчини: «Відповідай!» «Так, я все ще вірю», — спокійно відповів чоловік. Інспектор, палаючи від люті, закричав: «Приведіть його сюди!» У цей момент унтер-офіцер підійшов до солдата і щось прошепотів йому на вухо. «Усім геть з церкви. Залишитися має тільки дитина!» — наказав інспектор, явно вражений наказом. Я ж, натомість, був замкнений у вугільній кімнаті, прилеглій до церкви. Всередині я знайшов отвір, з якого міг спостерігати за святилищем церкви. Я дивився на розкидані Гостини і тремтячу дівчину. Минуло небагато часу, коли до церкви увійшла жінка, багато вбрана, прикрашена браслетами та каблучками. Вона з посмішкою підійшла до Пей, розкрила обійми і сказала: «Що тобі зробили ці люди? Ходімо, я тобі нічого поганого не зроблю». Дівчинка почала схлипувати і кинулася в обійми незнайомки. Через деякий час вони обидві вийшли з церкви.
«Якби така дівчина була в кожному місті…»
У темряві моєї «в’язниці» я втратив лік часу. Я молився, спав, відчував голод, і мене боліла голова. Навколо мене панувала смертельна тиша. Я припускаю, що був ранок, коли я раптом почув тихе відчинення дверей церкви. І кого я побачив крізь щілину? Моя маленька дівчинка невпевнено прямувала до святині. Вона зупинилася і озирнулася. Потім зробила ще кілька кроків, стала на коліна і з повагою язиком підняла одну Гостію, споживаючи її. Коли вона підвелася, склала руки і молилася із заплющеними очима. Потім вона встала і зникла. Майже та сама сцена повторювалася щоранку, будучи єдиною втіхою в моєму темному схованці. Я з нетерпінням чекав наступного дня, коли Пей знову прийде спожити Гостію. Краса її дитячої постаті, сяючі очі та сором’язливі кроки наповнювали мене справжнім захопленням. Скільки ще разів я побачу її? Одного ранку, коли Пей, як завжди, молилася після Святого Причастя, двері жорстоко відчинилися. Спочатку пролунав дикий крик, потім постріл. Дівчина, спираючись на руки, повільно сповзла на підлогу. Зібравши останні сили, вона язиком взяла ще одну з опоганених Гостій. Солдат стояв над нею і уважно спостерігав за нею. Пей спробувала востаннє підвестися і скласти руки в молитві, але безсило впала. Глухий стукіт її голови об підлогу відлунював у церкві. Солдат дивився на її мертве тіло, потім на розкидані Гостії і важкими кроками вийшов з храму.
Коли я все ще роздумував над тілом юної мучениці, двері камери раптом відчинилися. Той самий солдат, який щойно застрелив дівчину, сказав мені, що я вільний. Здивований, я подякував йому і негайно кинувся до святині. Я ледве встиг стати на коліна перед мертвим тілом, коли солдат уже стояв наді мною. «Якби в кожному місті була така дівчина, — сказав він, — жоден солдат не воював би на боці комунізму…» Як тільки я поховав тіло мучениці, до мене підійшов чоловік, відвіз мене до машини і висадив на кордоні. Отець Антоній
Ісус долає все зло
Героїчна віра китайської дівчини в реальну присутність Господа Ісуса в Євхаристії нагадує нам, що лише любов Ісуса, що випромінює з Найсвятіших Тайн, може подолати все зло в людстві та у світі, зцілити всі рани серця і звільнити нас від будь-якої форми поневолення. Любов Ісуса — це найдієвіші ліки. Приймаючи Господа Ісуса в Святому Причасті та поклоняючись Йому в Найсвятіших Тайнах, ми підкоряємося Його зціленню.
Щоб почати, треба прийти до Ісуса і сповідати всі гріхи в таїнстві покаяння, а потім щодня брати участь у Євхаристії та проводити годину в Його присутності перед Найсвятішим Таїнством. Кожен, хто не втратить серця і витримає цю практику, відчує глибоке духовне перетворення та зцілення від усіх форм залежності та поневолення, таких як порнографія, алкоголізм, наркоманія чи азартні ігри. У Гетсиманському саду, безпосередньо перед Своїми Страстями, Господь Ісус сказав Своїм учням: «Отже, ви не могли пильнувати зі Мною однієї години?» (Мт. 26:40). Цими словами Господь Ісус запрошує нас залишатися в Його присутності перед Найсвятішим Таїнством.
Святий Іван Павло ІІ стверджував, що «все зло у світі може бути подолане величезною силою Євхаристійного адорації». Перебуваючи в адорації, беззастережно довіряючи та віддаючи себе Ісусу, разом з усіма нашими слабкостями та схильностями до гріха, ми дозволяємо Йому духовно перетворювати нас, зміцнювати нашу віру, звільняти нас від усіх форм поневолення та зцілювати від усіх недуг душі та тіла.
У своєму енциклічному листі про Євхаристію Святий Іван Павло ІІ заохочував нас до щоденної адорації: «Прекрасно зупинитися з Ним і, подібно до улюбленого учня, покласти голову на Його груди (пор. Ів. 13:25), відчути дотик нескінченної любові Його Серця. Якщо християнство має виділятися в наші часи насамперед як «мистецтво молитви», то як ми можемо не відчувати оновленої потреби проводити більше часу перед Христом, присутнім у Найсвятішому Таїнстві, для духовної розмови, в мовчазній адорації, сповненій любові? [...] Євхаристія — це неоціненний скарб: не тільки її відзначення, але й її адорація поза Месою дозволяє нам черпати з самого джерела благодаті» (Ecclesia de Eucharistia, 25).
Джерело: Еллен Люсі Процеллер, 32 дні. Історія віри та мужності, Бостон 2016.
12.04.2024
