Він був звичайним дев'ятнадцятирічним американцем, вихованим у релігійній родині середнього класу. Його цікавило багато речей, окрім Бога: спорт (включаючи бейсбол) і, перш за все, авіація. Він мріяв літати на реактивних літаках, тому, ще навчаючись у школі, вже проходив льотну підготовку. . .
Батьки Дейла, які володіли власним бізнесом, рано залучили своїх дітей до роботи та прибуткової зайнятості. Робота, і особливо польоти, призвели до того, що Дейл все більше нехтував навчанням; зрештою його виключили зі школи. . . Його батьки сподівалися, що захоплення сина літаками з часом зникне, але його все більше захоплювало все, що стосувалося авіації.
18 липня 1969 року увага всього світу була прикута до космічного корабля «Аполлон-11», місячний модуль якого астронавти готували до посадки на поверхню Місяця. За кілька годин людина ступить на срібну кулю.
Невдалий політ
Того ж дня пілот-початківець Дейл Блек, його вчитель та авторитет в авіації — Чак Барнс, і досвідчений пілот Джин Бейн сіли в літак Piper PA-31 Navajo, щоб облетіти північну частину штату.
Вже під час зльоту щось насторожило двох більш досвідчених пілотів, хоча всі показники літака були в нормі. Літак піднявся в повітря. Але двигуни, які до цього злагоджено працювали разом, раптом почали вити. До того часу всі троє пілотів відчули, що відбувається щось погане. Вони спробували здійснити посадку на кладовищі, але для виконання цього маневру було вже занадто пізно. Літак врізався в пам'ятник загиблим пілотам, розташований на кладовищі, який називався «Брама складених крил». Обидва старших пілоти загинули. Дейл вижив, але був сильно покалічений: велика рана голови, втрата ока, переломи ніг і рук, три переломи хребта, розчавлена ліва щиколотка та серйозне пошкодження суглобової западини лівого плеча. Лікарі побоювалися паралічу, внутрішніх ушкоджень та травм мозку, але зробили все можливе, щоб врятувати життя хлопця.
Все змінилося
Понівечений чоловік пролежав у комі три дні. Після пробудження він нічого не пам'ятав про те, що сталося. Ця амнезія стала для нього дуже неприємним досвідом. Дейл хотів знати, хотів зрозуміти, що сталося і що з ним відбувається. Родичі, друзі та колеги відвідували його в лікарні, і іноді він не мав уявлення, хто вони такі або чому вони прийшли. Він хотів лише самотності та тиші, щоб зібрати уламки спогадів, яких з кожним днем ставало все більше, але вони були неймовірними. . .
На додачу до всього цього, Дейл почав усвідомлювати, що в ньому відбулися великі зміни, що він став іншою людиною. Він почав ставити Богу фундаментальне запитання: «Чому живу я, а не інші?» Його думки почали перетворюватися на молитву: «Ти врятував мене, щоб я міг служити Тобі? Я хлопець у візку. Як я проживу життя з цим слабким тілом і цим слабким розумом? . . . Я ніколи раніше не знав самотності, Боже. Чи це час у моєму житті, коли Ти хочеш бути тільки зі мною? Якщо так, просто скажи. Чи цього Ти хочеш? Будь ласка, зроби щось, скажи щось. Що завгодно. Тільки не залишай мене самого».
Кожна людина важлива
Ставлення Дейла до людей також змінилося: знайомі чи незнайомі, вони стали йому близькими, важливими та улюбленими.
Перед наступною операцією він лежав в одній палаті з неспокійним чоловіком, який постійно кричав на персонал. Нарешті Дейл підвівся, підійшов до його ліжка і запитав: «Містере Грін, чи знаєте ви Ісуса Христа? Саме завдяки Йому я живу. Він дав мені радість, якої я ніколи раніше не знав. Тепер я знаю, заради чого живу». Відповідь була: «Мені сімдесят сім років, і я все життя тікав від Бога. Для мене вже запізно, Дейле . . .»
«Ніколи не пізно дозволити Богу взяти ваше життя і перетворити його на щось прекрасне. Містере Грін, чи хотіли б ви зараз помолитися Богу і попросити Його пробачити вас? «Я б хотів». . . Вони розмовляли всю ніч.
Коли Дейл повернувся до своєї палати після операції, він виявив, що ліжко його нового друга порожнє. Грін помер. . . «Тоді я пообіцяв собі, — сказав Дейл, — що більше ніколи не соромитимуся ділитися Доброю Новиною про Ісуса Христа».
Надзвичайний досвід
Амнезія почала відступати, і різні уривчасті фрагменти подій поступово поверталися. Дейлу здавалося, що Бог керує цим процесом, що Він відновлює його пам'ять.
Момент катастрофи, запах реактивного палива, поштовхи швидкої, а потім. . . Я залишав себе на операційному столі і йшов по тому, що здавалося вузькою стежкою, яка була яскравим променем світла в темряві.
«Що тепер станеться? . . . Я не можу описати те, що сталося. Я використаю найкращі слова, які зможу знайти, але ці найкращі слова бліднуть порівняно з тим, що я пережив».
Дейл наближався до якогось світла, але в нього було відчуття, що світло було і всередині нього. Його супроводжували двоє чоловіків у білих шатах, які вели його з незбагненною радістю. Разом вони наблизилися до чудового міста, сповненого світла та музики. Світло складалося з найкрасивіших кольорів, а «музика була найвеличнішою, найчарівнішою та найдивовижнішою, яку я коли-небудь чув. Я одразу зрозумів, що це місце було повністю і абсолютно священним. Я був глибоко зворушений його красою. Його вигляд був приголомшливим і захоплюючим. . . І сильне відчуття приналежності наповнило моє серце; Я більше ніколи не хотів покидати це місце. Якимось чином я знав, що був створений для цього місця, і це місце було створено для мене. Я ніколи ніде не почувався так «добре». Вперше в житті я був повністю «цілісним».
Місто, яке він бачив, було омите найчудовішим світлом. Дейл хотів дивитися на нього вічно, бо воно було теплим і привабливим, тягнучи до себе. «Десь я знав, що світло, життя та любов взаємопов’язані та взаємозалежні. У мене було враження, що в небі саме серце Бога було відкрите для всіх, щоб можна було купатися в Його славі, зігріватися Його присутністю, (...) відчувати відродження, оновлення та освіження.
Дейл побачив величезне зібрання людей та ангелів у центрі міста. «Їх були мільйони, незліченні мільйони», — згадує він. Простір, який вони займали, був схожий на мерехтливе море людей, що прославляли Бога. Поклоніння Богу виражалося музикою, яка «була всюди». Ця музика була безперервним спілкуванням голосів та інструментів. «Я відчував себе частиною цієї музики. Єдиним з нею. Я відчував повну радість, захват і обожнювання. . . Усе прославляло Бога».
Коли Дейл чогось не розумів, відповідь надходила прямо до його серця; тепер він бачив, що знання, отримані на землі, були недосконалими. Але на небесах сяє істина. Вже на небесах він зрозумів, «що слово Боже було і є основою всього. Бог є серцем небес, Його любов, Його воля, Його порядок. Якимось чином я впізнав, що Ісус, Слово, було, так би мовити, структурою, яка все це тримала разом. . . Безліч ангелів і людей відповідали на волю Божу і діяли досконалими способами, щоб виконати її».
Те, як Дейл описує вид міста, що стає все більш детальним при наближенні до нього, нагадує те, що пише Святий Іоанн про Новий Єрусалим у Книзі Одкровення.
Дейл, на шляху до небесного міста, зустрів людей у білих шатах, які, здавалося, вийшли назустріч йому, сповнені любові, радості та прийняття. «Їхні посмішки були яскравішими. Їхні обличчя — яскравіші. Кожна людина була яскравою, вічною істотою, що випромінювала життя Боже», — згадує він.
Гріха не було
Дещо Дейл усвідомив наприкінці, коли йшов крізь небеса, — це безгрішність там. «Я так звик до гріха, що навіть не розпізнавав його далекосяжних наслідків у кожній сфері життя», — сказав він. На небесах «відсутність гріха відчувалася; не було ні сорому, ні смутку, ні приховування. Усе було публічним, зрозумілим, чистим». Не було чого боятися, бо «не було конфліктів, змагань, сарказму, зради, обману, брехні, убивств, невірності, нелояльності, нічого, що протистояло б світлу, життю та любові. Відчути щось настільки святе, настільки приголомшливе, як безмежна Божа любов, було найзахопливішою річчю на небесах».
Дейл наближався до брами найпрекраснішого міста, яке навіть неможливо уявити; він відчував, що йде за якимось дивовижним, незбагненним даром; люди, яких він зустрічав, раділи за нього. Так він стояв перед брамою дивовижної краси. Поруч із нею стояла велична постать ангела. «Я відчував, що належу сюди. Я не хотів звідси йти. Ніколи. Я відчував, що це місце, яке я шукав усе своє життя, і ось я його знайшов. Мої пошуки закінчено», — згадує він.
А потім Дейл повернувся на землю. . .
Дотик небес, який він пережив, залишив на ньому такий глибокий слід, що Дейл залишився в роздумах, як жити далі з цією таємницею: чи проголошувати її, чи приховувати в серці.
Лікування та реабілітація тривали, були виснажливими та болісними, і існувала невизначеність щодо того, чи вдасться врятувати пошкоджену ліву щиколотку Дейла. Професор Грем, який з усією відданістю піклувався про молодого пацієнта, запропонував ще одну операцію для зрощення кісток, але це унеможливило б повернення до авіації, а Дейл не хотів про це чути.
У цій дилемі він звернувся до свого дідуся, глибоко релігійної людини. Наприкінці довгої розмови, під час якої Дейл твердо вирішив молитися і шукати світла у Святому Письмі, дідусь відчув, що його онука турбує щось інше. Тоді Дейл довірився йому щодо свого досвіду небес і своєї невпевненості щодо подальших дій. Вони довго розмовляли, і нарешті Дейл вирішив: він не хотів, щоб це стало поживою для сенсаціоналістів, тому збереже це в серці, доки Бог не дасть йому знаку, коли почати говорити про цю благодать. А поки що нехай його життя свідчить про велич цієї благодаті.
Тепер почалася боротьба за порятунок пошкодженої щиколотки Дейла. Доктор Грем був нажаханий рішенням пацієнта відмовитися від операції; представив йому найгірший сценарій наслідків цієї відмови. Дейл, однак, молився про зцілення зі все сильнішою вірою, і його друзі та близькі, хто вірив у всемогутність Бога, молилися разом з ним. Кожен наступний рентгенівський знімок ураженої ноги був великим випробуванням віри для всіх. На жаль, покращення не було. . . Одного разу лікар сказав: «У вашій щиколотці більше не циркулює кров. . . Кістка повністю мертва». . .
Він отримав найважливіше
Після цього вироку Дейл усвідомив свою помилку: він шукав зцілення, а не Зцілителя, і не відмовився від своїх гріховних звичок. «Якщо я бачив небеса, чому я досі такий зосереджений на собі?» — запитав він себе. І він вирішив віддати все Ісусу: усе своє життя, у візку чи ні, відмовившись від спорту, польотів, ходьби та особистих планів — якщо це Його воля. «Я був сповнений радості та миру», — сказав він. Він пообіцяв служити Богу до кінця свого життя в будь-якій ситуації, в якій опиниться.
Невдовзі після цього, під час іншого контрольного візиту, доктор Грем, подивившись на рентгенівський знімок ноги Дейла, сказав: «Ваша щиколотка загоюється. Я не розумію цього». . . Відбулося повне зцілення роздробленої щиколотки.
Дейл повернувся до авіації. Він працював на багатьох посадах, навчаючи пілотування, забезпечуючи безпеку польотів, здійснюючи місіонерські або гуманітарні авіарейси, і понад усе, свідчачи своїм життям і словами про любов і всемогутність Бога.
Минуло сорок років, перш ніж Дейл Блек вирішив написати про свій досвід перебування на небесах. Він також додав до своїх спогадів інформацію, яку мало хто знає; що сталося під час катастрофи, а потім бачення небес, яке він пережив. Ось його слова: «Поки я був у комі та досліджував чудеса небес, астронавт Базз Олдрін керував Нілом Армстронгом та командою НАСА під час першої — офіційної чи, можливо, не зовсім офіційної — людської діяльності на поверхні Місяця. Базз прийняв Святе Причастя. Чутки про те, що він зробив, замовчувалися багато років, але тепер це загальновідомо. Перебуваючи ще в посадковому модулі, який щойно прибув на місячну поверхню, Базз Олдрін вирішив, що найкращий спосіб виявити повагу та шану — це подякувати Богу за їхнє безпечне прибуття, прийнявши Його у Святому Причасті, що мало стати першим людським актом на місячній поверхні. Він вирішив вшанувати Бога за цю людську перемогу, і зробив це, незважаючи на великий опір. З того часу я якось відчував зв'язок або спорідненість з Баззом Олдріном».
Джерело: Капітан Дейл Блек, Політ до Небес, Bethany House Publishers; Оригінальне видання (1 травня 2010 р.).
На фото: Едвін (Базз) Олдрін на Місяці, 20 липня 1969 року (фото Ніла Армстронга).
02/02/2024
