He was an ordinary American nineteen-year-old raised in a religious, middle-class family. He was interested in many things apart from God: sports (including baseball) and, above all, aviation. He dreamed of flying jets, so while still going to school, he was already receiving pilot training . . .
Dale’s parents, who owned their own business, put their children to work early and in gainful employment. Work, and especially flying, caused Dale’s increasing neglect of his studies; he was eventually expelled from school. . . His parents hoped that their son’s passion for airplanes would fade away, but he felt more and more fascinated by everything related to aviation.
On July 18, 1969, the entire world’s attention was focused on the Apollo 11 spacecraft, whose lander was being prepared by astronauts to touch the surface of the Moon. In a few hours, man would step on the silver globe.
An unlucky flight
On the same day, aspiring pilot Dale Black, his teacher and an authority in aviation – Chuck Barns, and experienced pilot Gene Bain boarded a Piper PA-31 Navajo plane to fly over the northern part of the state.
Already during take-off, something alarmed the two more experienced pilots, although all the plane’s indicators were correct. The plane rose into the air. But the engines, which had been working together harmoniously for a while, suddenly began to howl. By then, all three pilots felt that something bad was happening. They tried to land in the cemetery, but it was too late to perform this manoeuvre. The plane hit a monument honouring fallen pilots, located in the cemetery, called the Portal of Folded Wings. Both senior pilots were killed. Dale survived, but was badly mangled: a large head wound, loss of an eye, broken legs and arms, three spine fractures, a crushed left ankle and severe damage to the glenoid fossa of the left shoulder. Doctors feared paralysis, internal damage and brain injuries, but they did everything they could to save the boy’s life.
Everything had changed
The battered man remained in a coma for three days. After waking up, he didn’t remember anything of what happened. This amnesia was a very unpleasant experience for him. Dale wanted to know, wanted to understand what had happened and what was happening to him. Relatives, friends and colleagues visited him in the hospital, and sometimes he had no idea who they were or why they had come. He only wanted solitude and silence to be able to collect fragments of memories, of which there were more and more every day, but they were unbelievable. . .
На додачу до всього цього, Дейл почав усвідомлювати, що в ньому відбулися великі зміни, що він став іншою людиною. Він почав ставити Богу фундаментальне запитання: «Чому живу я, а не інші?» Його думки почали перетворюватися на молитву: «Ти врятував мене, щоб я міг служити Тобі? Я хлопець у візку. Як я проживу життя з цим слабким тілом і цим слабким розумом? . . . Я ніколи раніше не знав самотності, Боже. Чи це час у моєму житті, коли Ти хочеш бути тільки зі мною? Якщо так, просто скажи. Чи цього Ти хочеш? Будь ласка, зроби щось, скажи щось. Що завгодно. Тільки не залишай мене самого».
Кожна людина важлива
Ставлення Дейла до людей також змінилося: знайомі чи незнайомі, вони стали йому близькими, важливими та улюбленими.
Перед наступною операцією він лежав в одній палаті з неспокійним чоловіком, який постійно кричав на персонал. Нарешті Дейл підвівся, підійшов до його ліжка і запитав: «Містере Грін, чи знаєте ви Ісуса Христа? Саме завдяки Йому я живу. Він дав мені радість, якої я ніколи раніше не знав. Тепер я знаю, заради чого живу». Відповідь була: «Мені сімдесят сім років, і я все життя тікав від Бога. Для мене вже запізно, Дейле . . .»
«Ніколи не пізно дозволити Богу взяти ваше життя і перетворити його на щось прекрасне. Містере Грін, чи хотіли б ви зараз помолитися Богу і попросити Його пробачити вас? «Я б хотів». . . Вони розмовляли всю ніч.
Коли Дейл повернувся до своєї палати після операції, він виявив, що ліжко його нового друга порожнє. Грін помер. . . «Тоді я пообіцяв собі, — сказав Дейл, — що більше ніколи не соромитимуся ділитися Доброю Новиною про Ісуса Христа».
Надзвичайний досвід
Амнезія почала відступати, і різні уривчасті фрагменти подій поступово поверталися. Дейлу здавалося, що Бог керує цим процесом, що Він відновлює його пам'ять.
Момент катастрофи, запах реактивного палива, поштовхи швидкої, а потім. . . Я залишав себе на операційному столі і йшов по тому, що здавалося вузькою стежкою, яка була яскравим променем світла в темряві.
«Що тепер станеться? . . . Я не можу описати те, що сталося. Я використаю найкращі слова, які зможу знайти, але ці найкращі слова бліднуть порівняно з тим, що я пережив».
Дейл наближався до якогось світла, але в нього було відчуття, що світло було і всередині нього. Його супроводжували двоє чоловіків у білих шатах, які вели його з незбагненною радістю. Разом вони наблизилися до чудового міста, сповненого світла та музики. Світло складалося з найкрасивіших кольорів, а «музика була найвеличнішою, найчарівнішою та найдивовижнішою, яку я коли-небудь чув. Я одразу зрозумів, що це місце було повністю і абсолютно священним. Я був глибоко зворушений його красою. Його вигляд був приголомшливим і захоплюючим. . . І сильне відчуття приналежності наповнило моє серце; Я більше ніколи не хотів покидати це місце. Якимось чином я знав, що був створений для цього місця, і це місце було створено для мене. Я ніколи ніде не почувався так «добре». Вперше в житті я був повністю «цілісним».
Місто, яке він бачив, було омите найчудовішим світлом. Дейл хотів дивитися на нього вічно, бо воно було теплим і привабливим, тягнучи до себе. «Десь я знав, що світло, життя та любов взаємопов’язані та взаємозалежні. У мене було враження, що в небі саме серце Бога було відкрите для всіх, щоб можна було купатися в Його славі, зігріватися Його присутністю, (...) відчувати відродження, оновлення та освіження.
Дейл побачив величезне зібрання людей та ангелів у центрі міста. «Їх були мільйони, незліченні мільйони», — згадує він. Простір, який вони займали, був схожий на мерехтливе море людей, що прославляли Бога. Поклоніння Богу виражалося музикою, яка «була всюди». Ця музика була безперервним спілкуванням голосів та інструментів. «Я відчував себе частиною цієї музики. Єдиним з нею. Я відчував повну радість, захват і обожнювання. . . Усе прославляло Бога».
Коли Дейл чогось не розумів, відповідь надходила прямо до його серця; тепер він бачив, що знання, отримані на землі, були недосконалими. Але на небесах сяє істина. Вже на небесах він зрозумів, «що слово Боже було і є основою всього. Бог є серцем небес, Його любов, Його воля, Його порядок. Якимось чином я впізнав, що Ісус, Слово, було, так би мовити, структурою, яка все це тримала разом. . . Безліч ангелів і людей відповідали на волю Божу і діяли досконалими способами, щоб виконати її».
Те, як Дейл описує вид міста, що стає все більш детальним при наближенні до нього, нагадує те, що пише Святий Іоанн про Новий Єрусалим у Книзі Одкровення.
Дейл, на шляху до небесного міста, зустрів людей у білих шатах, які, здавалося, вийшли назустріч йому, сповнені любові, радості та прийняття. «Їхні посмішки були яскравішими. Їхні обличчя — яскравіші. Кожна людина була яскравою, вічною істотою, що випромінювала життя Боже», — згадує він.
Гріха не було
Дещо Дейл усвідомив наприкінці, коли йшов крізь небеса, — це безгрішність там. «Я так звик до гріха, що навіть не розпізнавав його далекосяжних наслідків у кожній сфері життя», — сказав він. На небесах «відсутність гріха відчувалася; не було ні сорому, ні смутку, ні приховування. Усе було публічним, зрозумілим, чистим». Не було чого боятися, бо «не було конфліктів, змагань, сарказму, зради, обману, брехні, убивств, невірності, нелояльності, нічого, що протистояло б світлу, життю та любові. Відчути щось настільки святе, настільки приголомшливе, як безмежна Божа любов, було найзахопливішою річчю на небесах».
Дейл наближався до брами найпрекраснішого міста, яке навіть неможливо уявити; він відчував, що йде за якимось дивовижним, незбагненним даром; люди, яких він зустрічав, раділи за нього. Так він стояв перед брамою дивовижної краси. Поруч із нею стояла велична постать ангела. «Я відчував, що належу сюди. Я не хотів звідси йти. Ніколи. Я відчував, що це місце, яке я шукав усе своє життя, і ось я його знайшов. Мої пошуки закінчено», — згадує він.
А потім Дейл повернувся на землю. . .
Дотик небес, який він пережив, залишив на ньому такий глибокий слід, що Дейл залишився в роздумах, як жити далі з цією таємницею: чи проголошувати її, чи приховувати в серці.
Лікування та реабілітація тривали, були виснажливими та болісними, і існувала невизначеність щодо того, чи вдасться врятувати пошкоджену ліву щиколотку Дейла. Професор Грем, який з усією відданістю піклувався про молодого пацієнта, запропонував ще одну операцію для зрощення кісток, але це унеможливило б повернення до авіації, а Дейл не хотів про це чути.
У цій дилемі він звернувся до свого дідуся, глибоко релігійної людини. Наприкінці довгої розмови, під час якої Дейл твердо вирішив молитися і шукати світла у Святому Письмі, дідусь відчув, що його онука турбує щось інше. Тоді Дейл довірився йому щодо свого досвіду небес і своєї невпевненості щодо подальших дій. Вони довго розмовляли, і нарешті Дейл вирішив: він не хотів, щоб це стало поживою для сенсаціоналістів, тому збереже це в серці, доки Бог не дасть йому знаку, коли почати говорити про цю благодать. А поки що нехай його життя свідчить про велич цієї благодаті.
Тепер почалася боротьба за порятунок пошкодженої щиколотки Дейла. Доктор Грем був нажаханий рішенням пацієнта відмовитися від операції; представив йому найгірший сценарій наслідків цієї відмови. Дейл, однак, молився про зцілення зі все сильнішою вірою, і його друзі та близькі, хто вірив у всемогутність Бога, молилися разом з ним. Кожен наступний рентгенівський знімок ураженої ноги був великим випробуванням віри для всіх. На жаль, покращення не було. . . Одного разу лікар сказав: «У вашій щиколотці більше не циркулює кров. . . Кістка повністю мертва». . .
Він отримав найважливіше
Після цього вироку Дейл усвідомив свою помилку: він шукав зцілення, а не Зцілителя, і не відмовився від своїх гріховних звичок. «Якщо я бачив небеса, чому я досі такий зосереджений на собі?» — запитав він себе. І він вирішив віддати все Ісусу: усе своє життя, у візку чи ні, відмовившись від спорту, польотів, ходьби та особистих планів — якщо це Його воля. «Я був сповнений радості та миру», — сказав він. Він пообіцяв служити Богу до кінця свого життя в будь-якій ситуації, в якій опиниться.
Невдовзі після цього, під час іншого контрольного візиту, доктор Грем, подивившись на рентгенівський знімок ноги Дейла, сказав: «Ваша щиколотка загоюється. Я не розумію цього». . . Відбулося повне зцілення роздробленої щиколотки.
Дейл повернувся до авіації. Він працював на багатьох посадах, навчаючи пілотування, забезпечуючи безпеку польотів, здійснюючи місіонерські або гуманітарні авіарейси, і понад усе, свідчачи своїм життям і словами про любов і всемогутність Бога.
Минуло сорок років, перш ніж Дейл Блек вирішив написати про свій досвід перебування на небесах. Він також додав до своїх спогадів інформацію, яку мало хто знає; що сталося під час катастрофи, а потім бачення небес, яке він пережив. Ось його слова: «Поки я був у комі та досліджував чудеса небес, астронавт Базз Олдрін керував Нілом Армстронгом та командою НАСА під час першої — офіційної чи, можливо, не зовсім офіційної — людської діяльності на поверхні Місяця. Базз прийняв Святе Причастя. Чутки про те, що він зробив, замовчувалися багато років, але тепер це загальновідомо. Перебуваючи ще в посадковому модулі, який щойно прибув на місячну поверхню, Базз Олдрін вирішив, що найкращий спосіб виявити повагу та шану — це подякувати Богу за їхнє безпечне прибуття, прийнявши Його у Святому Причасті, що мало стати першим людським актом на місячній поверхні. Він вирішив вшанувати Бога за цю людську перемогу, і зробив це, незважаючи на великий опір. З того часу я якось відчував зв'язок або спорідненість з Баззом Олдріном».
Джерело: Капітан Дейл Блек, Політ до Небес, Bethany House Publishers; Оригінальне видання (1 травня 2010 р.).
На фото: Едвін (Базз) Олдрін на Місяці, 20 липня 1969 року (фото Ніла Армстронга).
02/02/2024
