Зміст
ЧИ МОЖЕ ВОЛОСИНА МАТИ ЗНАЧЕННЯ?
СМІЛИВО ВІДДАВАЙ СВІЙ СТРАХ БОГУ
ЧИМ БИ ТИ НЕ ХВАЛИВСЯ, ВВАЖАЙ ЦЕ ВТРАЧЕНИМ
Частина перша
За волосину . . .
Тим часом, коли зібралося так багато тисяч народу, що вони топтали один одного, він почав говорити своїм учням перш за все: «Остерігайтеся закваски фарисейської, яка є лицемірством. Немає нічого прихованого, що не відкриється, або таємного, що не стане відомим. Що ви сказали в темряві, буде почуто при світлі, і що ви прошепотіли в приватних кімнатах, буде проголошено на дахах. Кажу вам, друзі мої, не бійтеся тих, хто вбиває тіло, і після цього не може зробити нічого більше. Але я попереджу вас, кого боятися: бійтеся того, хто, вбивши, має владу кинути в пекло; так, кажу вам, бійтеся його! Хіба п'ять горобців не продаються за дві копійки? І жоден з них не забутий перед Богом. Навіть волосся на вашій голові все пораховане. Не бійтеся; ви цінніші за багатьох горобців. І кажу вам, кожен, хто визнає мене перед людьми, того і Син Людський визнає перед ангелами Божими; але той, хто зречеться мене перед людьми, того зречуся перед ангелами Божими» (Луки 12:1–9).
БУТИ БЛИЗЬКО
Коли ви так близько до Месії, ви можете топтати не тільки інших, але й власне сумління. Кожен хоче бути якомога ближче до великих подій, щоб потім мати можливість зробити фотографію свого власного образу, з широкою посмішкою, ніби в роті кілограм жувальної гумки, на тлі відомої, загальновідомої особистості. Кожен хоче з гордістю спостерігати за реакціями тих, хто захоплено каже: «О! Ти так близько до цієї відомої людини! Ти знаєш його особисто?» Люди злітаються до місць і людей, які дають їм відчуття власної гідності та соціального визнання, але в таких місцях або з такими людьми рідко буває чесна атмосфера. Легко бути лицеміром. Ось чому Ісус каже: «Остерігайтеся закваски фарисейської». Найбільш спраглі справжніх друзів – це ті, хто наситився славою! Вони прагнуть бути найближчими, щоб бути поруч з тим, що є важливим, видатним, брати участь у чиїйсь владі. Чиясь важливість потім ділиться зі мною. Ніхто не хоче бути ніким, ніхто не хоче бути сміттям історії, обгорткою від цукерки, кульковою ручкою без чорнила, і все ж у цій натовпі деякі, безсумнівно, впали, були затоптані, відчули себе зганьбленими, засоромленими, бо не могли захиститися, коли інші штовхали їх у бруд. Збентеження одних – це ціна піднесення інших.
Що ми бачимо тут у цьому Євангелії, що є таким важливим для нашого життя, можливо, навіть найважливішим? КОГО ІСУС ЦІНУЄ ЯК СВОЇХ НАЙВАЖЛИВІШИХ ДРУЗІВ? Чи цінує Він мене? Що Ісус думає про мене чи про тебе взагалі? Що Він думає про мене? Де я маю бути в житті, щоб Він помітив мене і був важливим для Нього. . . найважливішим? У Біблії RSV грецький вислів HOSTE KATAPATEIN ALLELOUS перекладається досить м’яко як:
«Коли зібралося так багато тисяч людей, що вони топтали один одного, він почав говорити перш за все до своїх учнів: «Стережіться розчини фарисейської, яка є лицемірством».
Однак у Біблії ESV ми маємо набагато буквальніший переклад:
«Коли зібралося так багато тисяч людей, що вони топтали один одного, він почав говорити перш за все до своїх учнів: «Стережіться розчини фарисейської, яка є лицемірством».
Грецьке дієслово KATAPATEO означає дію топтати щось або когось, наприклад, у творах Геродота: «дозволити свиням топтати зерно після посіву; у метонімічному[1], переносному значенні: зневажати»!
У Книзі пророка Ісаї (Іс 10:6) це слово означає: «топтати, як багно на вулицях» – знищувати з презирством і смертю.
І уявіть собі – так близько до Ісуса, а деякі люди топчуть інших, як свині зерно. Так близько до святості!
Люди, засліплені бажанням бути поміченими, бути важливими, не дбали ні про кого, вони топтали один одного. Вони так хотіли бути поміченими, що не помічали інших. Вони так хотіли з’явитися в очах інших, що не звертали уваги ні на кого. Вони тягли один одного за волосся, топтали тих, хто спіткнувся і впав, напирали вперед, якомога ближче. . . не з любові, а щоб вважатися важливими, найважливішими.
Бути найближчим до Бога іноді означає нехтувати Ним, навіть зневажати Його. Іноді хтось близький до Нього, але не для того, щоб бути з Ним, а щоб використати Його, наприклад, для власного престижу. Все може слугувати самозвеличенню – як атеїзм, так і релігія. Я зараз думаю про своє священство, тому що завдяки йому я так близько до Ісуса. Можна бути близько і топтати когось – або власну гідність, або їхню. Подумайте і про себе. Що мотивувало ваше життя досі? . . . Бути найважливішим? . . . Бути важливим? Я думаю про своє священство. Чи служу я Господу, чи використовую священство для власного престижу? Це зовсім не найкраще, найбезпечніше місце. Давайте на мить подумаємо: хто з учасників Євхаристії має найбільший шанс розтоптати Пресвяту Дівицю? Той, хто найближчий, тобто я!
Якось один священик, чоловік скромний і тихий, який не привертав до себе жодної уваги, розсипав освячені гості під час роздачі Святого Причастя. Ми бачили, як він підбирав їх з найбільшою ніжністю, навколішки, шокований, ніби він упав і боляче забився. Він дуже боявся, щоб навіть один гість не був розтоптаний його взуттям. Дивлячись на це, ми могли б навчитися від нього співчуття, страху та поваги до Ісуса, але, з іншого боку, ми були здивовані, бо в цьому одному жесті виявилася вся повага цього священика до Ісуса, як ніколи раніше в жодній з його проповідей. Було очевидно неозброєним оком, що він був шокований тим, що Тіло Господнє розлилося, а не тим, що він проявив незграбність у своїх рухах перед людьми і намагався виправити це навкарачках.
Жодна мотивація, навіть найпотаємніша, не прихована настільки, щоб вона колись не виявилася, рано чи пізно. Ісус каже: «все вийде на явне», «що ви шепотіли в приватних кімнатах, буде проголошено на дахах». Кожне бажання, яке людина має в серці, виходить з нього через жести, рухи, погляди та слова. Те, що для вас найважливіше, зраджується в кожному жесті.
Ви можете заперечувати Ісуса, зовсім не стаючи атеїстом, вам просто потрібно прагнути бути поміченим людьми, навіть використовуючи своє становище в релігійній громаді. Насправді, ви можете топтати когось лише тоді, коли ви найближчі до цієї людини, але ця близькість народжується не з любові, а служить для того, щоб використати цю людину для підкреслення власної унікальності. Рани, завдані близькими, є найболючішими. Коли ворог б'є вас, в кращому випадку ви відчуваєте біль приниження або фізичний біль, але коли друг ранить вас, ви відчуваєте біль у душі, найглибший вид страждання. Під час одного з папських візитів я бачив групу людей, які ледь не билися, борючись за найближче місце до Івана Павла ІІ – вони штовхали і тягли один одного за одяг, смикали і обзивали. Скільки гордо сфотографувалися зі Святішим Отцем, а потім повісили ці фотографії на стінах своїх квартир, як мисливець з оленячими рогами!
Були й ті, хто справді хотів бути найближчим до Святішого Отця, бо з задоволенням спостерігали за натовпом, який дивився на них із заздрістю, думаючи: «Він, мабуть, хтось важливий, якщо стоїть так близько до Папи». Це участь у чужій владі для побудови власної!
Я пам’ятаю, як під час одного з візитів Святішого Отця семінарист дізнався, що Папа вночі молитиметься в монастирській каплиці, щоб знайти тихий спокій. Цей монах ніколи не молився в каплиці вночі, але цього разу він провів багато годин на колінах з вервицею в руці, у майже містичній позі, ймовірно, час від часу поглядаючи на годинник і двері. На жаль, Папа не відвідав каплицю. Тому вранці розчарований клірик вийшов і, проходячи повз ворота, де чергував черговий, зневірено сказав: «Папи не було, я йду спати». Папи не було, але Ісус був у скинії. Через кілька років він залишив орден, бо відчував розчарування від того, що ніхто не був ним зачарований. У нашому бажанні отримати те, що є важливим, легко пропустити те, що є найважливішим.
СТРАХ
Ми спостерігаємо безперервну боротьбу за перше, найважливіше місце в кожній сфері життя – на спортивних аренах, на сцені, в політиці та економіці. Більшість людей, яких запитують, що для них найважливіше, вкажуть на поточні проблеми, сім’ю, дітей чи гроші. Але Бог є найважливішим, хоча ми часто ставимо Його на останнє місце. Дехто вже зрозумів після драм свого життєвого шляху, що навіть найближча людина може нас розтоптати, і тоді залишається тільки Він. Рано чи пізно ми всі це зрозуміємо. Навіть якщо у вас найщасливіший шлюб, він не триватиме вічно, один з вас помре першим. І хто тоді залишається? Він залишається, Ісус.
Отже, у нас є бачення – Бог найважливіший. Але де Бог, чому Він прихований? Він найважливіший і поводиться так, ніби Він неважливий. Він не показує Себе, не відкриває Себе, а люди збудували Йому вівтар. Найважливіший, хто не хоче бути найважливішим?! Яке світло це дає нашому власному життю!
Текст Євангелія, наведений на початку, адресований тим, хто зазнає переслідувань через свою віру, але також і всім тим, хто щодня живе у страху перед іншими, і страху, що вони неважливі, і за будь-яку ціну – навіть за ціну зречення Ісуса – готові фотографуватися, давати інтерв’ю, виступати перед камерами, співати богохульну пісню, виставляти в музеї сумнівний антикультурний твір, такий як… портрет Папи Бенедикта XVI, витканий із сімнадцяти тисяч кольорових презервативів. Цей модерністський твір коштував двадцять п’ять тисяч доларів. Чому вони це роблять? Щоб існувати, щоб втекти від страху, що їх не помічають? А бути непоміченим, забутим – це як не існувати!
Ми можемо боятися багатьох різних речей – того, що думають про нас інші, що вони думають, боятися їхньої думки та реакцій, того, що хтось піде або хтось буде надто близьким, або навіть страху перед любов’ю чи, навпаки, ненавистю. Страх супроводжує нас усюди – вдома, на роботі, на вулиці, навіть уві сні! Серен К’єркегор стверджував, що страх – це навіть не почуття, а найпервіше ставлення до світу і людей, до Бога і себе – перший наслідок гріха, бо він з’явився в Адама і Єви як перший ефект гріха. У будь-якому разі, після кожного гріха нас атакує внутрішній страх, і це зв’язує нас надовго, навіть після сповіді. Ісус каже, що той, хто боїться прийняти Його перед людьми, не повинен піддаватися цьому страху, а покладати всю свою довіру на Нього. Нам слід боятися не стільки втрати людського прийняття, скільки втрати Бога. У книзі Вихід сказано, що перед гріхом із золотим телям ізраїльтяни не боялися наближатися до Бога чи дивитися на Його славу на Синаї, але після гріха вони почали боятися Його і воліли триматися подалі. Ми боїмося, що хтось нас покине, помре, що ми зазнаємо невдачі, що ми себе скомпрометуємо, що всі дізнаються, хто ми є насправді, ми боїмося хвороб, нещасних випадків, наших власних і наших близьких, ми боїмося щось робити, виходити з дому чи залишатися в ньому і нічого не робити, ми боїмося, що ми не сподобаємося іншим, ми впадемо, ми боїмося бути відкинутими, критики, мовчання та глузувань, що хтось важливий для нас полюбить когось більше, ніж нас. Ми боїмося, що не впораємося з життям, болем, самотністю, і коли хтось поруч, ми боїмося, що він піде або розчарує нас, ми уникаємо проблемних людей і тем, ми відступаємо, ізолюємося, відходимо, носимо з собою таблетки, щоб почуватися безпечніше, ми кілька разів перевіряємо, чи вимкнули ми газові плити, ми відкладаємо рішення, займаємося серфінгом в Інтернеті, гриземо нігті, гриземо себе тривогою, кілька разів переодягаємося, бо ми все ще тривожимося, що виглядаємо жахливо, нарешті ми боїмося Бога, чи любить Він нас досі, чи принаймні терпить нас, витримує нас, чи, можливо, Йому вже набридло, чи, можливо, Він розчарований, і ми вже неважливі для Нього? Це жахливо. У моєму житті найстрашнішим було те, що я боявся, чи любить мене Бог досі. Я пережив різні жахи, але коли настав час, коли я зрозумів: «Можливо, Бог мене викреслив?», тоді моє життя було на межі.
Ісус сказав: «але будьте мужні, Я переміг світ!» (Івана 16:33).
Це заохочення до розквіту безстрашності, що походить від довіри до Бога, а не від того, що говорять про нас інші люди та як вони на нас дивляться. Чим більша довіра, що бере початок у поглибленні близькості з Ним, тим менший страх. Найбільше страждання, яке може мене розчавити, — це его. Те, що може звільнити мене від нього, — це велика близькість з Найважливішим. Я можу вижити лише тому, що у своєму страху мені гарантована Його любов. Якщо цього усвідомлення немає, то залишається страх, який паралізує моє життя. Між людьми такий досвід доступний: коли хтось справді любить іншу людину, він на мить позбувається власного его; обійми, тривога зникають, і людина почувається в безпеці.
ГАНЬБА – ЄДИНИЙ СПАСІННЯ
Турбота про звичайних горобців, Божа турбота про найменших створінь, змушує мене замислитися над моїм існуванням та його значенням для Бога. Його Син так дбав, щоб я завжди міг бути з Ним, що піддався такому жахливому мучеництву, як розп'яття. Зрештою, Він помер не для того, щоб воскреснути лише для Себе, а для того, щоб я мав віру в нове життя і мав частку в цьому новому житті поза смертю і над смертю. Горобець, який, за текстом, коштував кілька копійок, є об'єктом виняткової турботи Бога. Згідно з певним єврейським переказом, рабин Шимон бар Йохай, який жив через кілька десятиліть після смерті Христа, вийшовши одного дня з печери під час переслідування імператором Адріаном, після Другого єврейського повстання близько 135 року, побачив мисливця, що ловив птахів. Кожного разу, коли Шимон чув голос з неба: Dimissio! – Латиною: «Відпусти» – мисливець не міг зловити птаха і промахувався, але коли він чув голос з неба: Specula! – «Дивись!» – птах був спійманий мисливцем. Тоді Шимон подумав: «Якщо навіть птах не вмирає без волі Божої, то тим більше людина, як я». Існує навіть японська приказка, яка говорить, що навіть мисливець не стріляє в птаха, який шукає притулку в його одязі, і що це говорить про Бога, в якому ми шукаємо притулку!
Бог дивиться на нас насамперед із пристрасним зобов’язанням любові. Пізнання себе та своєї ідентичності приречене на помилку, якщо ви не знаєте, як Він вас любить і хто ми для Нього. І Він дивиться на нас так інтенсивно, що тримає нас у зіницях Своїх очей. Іспанською зіниця – це PUPILA, і схоже в інших західних мовах. Кожен знає, що означає бути чиїмось PUPILA – бути яблуком ока – бути улюбленцем. Це пам’ятає кожен, хто хоче бути впізнаним Богом, навіть ціною того, що його уникатимуть люди! Так Бог бачить нас, кожного з нас як Свого улюбленця. Якщо ви усвідомлюєте це, ви знаєте, хто ви є. Наше ім’я – християнин – той, хто у Христі. Він дивиться на кожного з нас, ніби на власного сина, якщо тільки в Ньому, у Христі, ми живемо завдяки Святому Причастю. Коли ви усвідомлюєте це, ви знаєте, хто ви є, ви уникаєте страху. Усвідомлення того, як Він на вас дивиться, як Він вас любить, що Він вам гарантує, змушує страх зменшуватися. Це фундаментальне усвідомлення, найважливіша істина про мою ідентичність і мою долю. Інші речі, що визначають мою відмінність і унікальність, з’являться з часом. У книзі Повторення Закону написано:
«Коли Всевишній дав народам спадок, коли розділив синів людських, Він визначив межі народів за числом синів Божих. Бо частка Господа – народ Його, Яків – спадок Його. «Він знайшов його в пустельній землі, і в ревучій пустці дикої місцевості; оточив його, піклувався про нього, беріг його, як зіницю ока Свого». (Пвт 32:8–10).
Шукаючи Якова, знайшли б незначну людину, нікого, нуль в історії, він не був фараоном чи царем Вавилону, його дружину не звали Нефертіті, а його палац не приховував висячих садів Вавилону, і він не мав армії Навуходоносора. Його знайшли серед диких звірів. І все ж . . . і все ж Бог піклувався про нього, як про зіницю Свого ока! Століттями Він так любив Ізраїль, і коли хтось ображав цю націю, Бог реагував так, ніби хтось образив Його. І все ж Яків був обманщиком, блукачем, для Ісаака дитиною на другому плані, знехтуваною батьком, обманутою Лаваном, і тим, хто обманув свого батька – його сім’я з точки зору сучасної психології могла б бути діагностована як дисфункціональна або патологічна. І багато хто з нас зараз може подумати в серці: ось хто я – обманутий і обманщик, блукач, і я виріс серед дикого виття прокльонів у родині, у сварці та порожнечі безглуздості. І все ж . . . і все ж Господь говорить про Якова і про вас:
Бо так говорить Господь Вседержитель: «Після того, як Славний послав Мене проти народів, які грабували вас, – бо хто торкається вас, той торкається зіниці ока Його» (Зах 2:8).
Більшість людей будують свою ідентичність на тому, що вони роблять і як це оцінюється людським оком, а не на тому, ким вони є в очах Бога. Дивлячись на Христа, ми легко бачимо, що Його ідентичність базувалася на тому, ким Він був у стосунку до Свого Отця, Бога, а не на тому, що Він робив. Для Нього найважливішим був зв’язок з Отцем, з цього зв’язку випливало все інше. Так часто буває і з нами, ми визначаємо себе тим, що робимо, що робимо для інших і в їхніх очах шукаємо схвалення та відповіді на запитання, хто ми є. Це дуже болотиста земля – тривожний і невротичний ґрунт, він може нас убити. Я втратив багато років, намагаючись побудувати свій образ в очах інших людей, це коштувало не тільки лицемірства, але й неврозу та депресії.
Ось чому в нас так багато тривоги та невпевненості, бо ми постійно боїмося того, що подумають про нас інші та яку думку вони мають про нас, і саме тому ми готові дозволити людям топтати нас, аби лише отримати якусь людську увагу. Тим часом Ісус показує нам зовсім іншу модель знаходження цінності існування. Під час хрещення Ісуса, а пізніше на горі Преображення, Отець сказав про Ісуса слова, що Він задоволений і що Він є Його Син – Він сказав ці слова людям, але понад усе Своєму Синові. Ісус ніколи не сумнівався в цій любові, бо це була вічна любов, але ми постійно боїмося і не впевнені, хто ми є, бо замість того, щоб шукати свою ідентичність у Бозі, бачити в очах Бога любов і прийняття, ми неспокійно дивимося в очі людей. І шукаємо в них підтвердження. Тим часом люди мінливі, і навіть ті, хто нас любить, не гарантують вічної любові. Ми не впевнені в тому, що вони говорять про нас, і не знаємо, чи правдиве те, що вони говорять. Зрештою, ми не знаємо, хто ми є. Ісус знав, хто Він є, бо знав, хто Він є в очах Свого Отця. Він ніколи не сумнівався в Його любові і тому не сумнівався, хто Він є. Його ім’я Єшуа означає вигук: Допомога Яхве, або спасіння! Він знав, що з одного боку Він є криком усього людства, спрямованим до Його Отця Ним, з іншого боку Він є відповіддю людству від Бога, який лише дає спасіння в цьому Імені.
Щоб звільнитися від одержимості бути гідним в очах інших уваги та визнання – звільнитися від цього сильного пошуку бути поміченим навіть ціною того, щоб тебе розчавили інші – тобі потрібна лише одна річ: скандал і фіаско – без цього досвіду не може бути й мови про духовне життя. Поки ти не осоромишся в очах людей, ти не звільнишся від пошуку їхнього захоплення. Саме так відбувається виняткова благодать звільнення – благодать ганьби – і ти повинен бути вдячний за неї, а не гніватися. Блудний син лише тоді почав цінувати життя як відображення в очах батька, коли зазнав ганьби сидіти в свинарнику зі свинями. Лише тоді він відчув у своєму волоссі пальці батьківської руки, що обіймали його голову до серця. Тоді кожна волосина на його голові мала значення, і він це відчував. Він притулився, як голубка, до щілини в скелі перед бурею. У домі фарисея Симона жінка помилу ноги Ісуса своїм волоссям, висловлюючи покаяння і сором, осоромлена своїм нинішнім життям, не маючи сміливості показати своє обличчя – вона прикрила його волоссям і ним помилу ноги Ісуса. Чи не мала кожна її волосина значення в очах Ісуса? У Євангелії від Луки написано:
«І, стоячи позаду в нього в ніг його, плачучи, сльозами обливала йому ноги й обтирала волоссям голови своєї, і цілувала ноги його, і мастила їх пахощами.» (Луки 7:38).
Ісус не розчавив її ні ногою, ні поглядом, не відкинув і не зневажив її, щоб в очах фарисея Симона не здатися підозрілим рабином. Він волів, щоб Симон сумнівався, чи цей назаретський рабин є пророком, аніж уникати осоромленої жінки, яка, незважаючи на те, що говорять інші, виявила справжню любов до Ісуса. І ти повинен знати, що краще бути розчавленим, ніж розчавлювати інших. Бо розчавлені, ображені, осоромлені повертаються до Бога з чистим серцем – душа звільняється від пошуку людського визнання – а той, хто розчавлює інших, робить це, щоб бути поміченим людьми. До кого я належу? До кого належиш ти? Сьогодні ти можеш вирішити, на чиєму боці ти хочеш бути. Відмовитися від людського визнання – це сповідувати Ісуса, бути поміченим Ним. Відректися від Ісуса – все, що тобі потрібно зробити, це підкорити все своє життя турботі про свій образ, свій престиж і своє становище.
ЧИ МОЖЕ МАТИ ЗНАЧЕННЯ ОДНА ВОЛОСИНА?
Те саме стосується кожної волосини – порахованої на голові людини. Здається абсурдним, що Бог рахує волосини на голові кожної людини або що моє волосся має значення в Його очах. Але навіть ми, люди, приблизно знаємо, скільки їх на нашій голові. Наприклад: людина має від ста до ста п’ятдесяти тисяч волосин на голові, тобто від двохсот до трьохсот волосин на квадратний сантиметр шкіри голови. Діаметр волосини на голові становить від шістдесяти до вісімдесяти мікрон. Довжина волосся у новонародженого становить від п’ятнадцяти до двадцяти міліметрів; у дорослої жінки його довжина може сягати півтора метра. Волосся росте зі швидкістю до 0,5 см на місяць. Ми знаємо, що колір волосся залежить від наявності пігментів у серцевині – меланіну та повітря, а також від змащення волосся. Колір волосся може варіюватися від чорного до сріблясто-білого. За один місяць корені волосся виробляють понад кілометр кератину, який будує зростаюче волосся. Ми також знаємо, що клітини волосся діляться в кілька разів швидше, ніж будь-які інші клітини в організмі. Якщо я це знаю, чому мій Бог не знав би більше про мене самого і про найдрібніші деталі моєї долі?
«Я ненавидів повчання, і серце моє зневажало докори. Я не слухався голосу вчителів моїх, і до вух моїх не нахиляв я вуха свого. Я був на межі всякої погибелі в зібранні церковному» (Приповісті 5:12-14).
Цей текст показує, що нехтування Божим навчанням може призвести до великих неприємностей, і іноді лише дрібниця, деталь, деталь, настільки мала, як волосина, достатня, щоб наразити нас на невдачу в житті. Іноді ми наближаємося до смерті! І якщо так, то одна волосина може мати значення! Адже ми живемо в обставинах, які ми не усвідомлюємо, наскільки вони небезпечні. Ми живемо в темряві, не впевнені в наступній годині, не впевнені в людях навколо нас. Біблія – це вчитель, і якщо ми присвятимо себе її читанню, ми здобудемо впевненість у Божому Провидінні, і страх не паралізуватиме наше життя.
Сьогодні в Євангелії Ісус, здається, підтверджує нашу довіру до Нього. Якщо ми покладаємо всю турботу про свою долю на Нього, нам не потрібно боятися інших людей. Це більше, ніж просто підтримка, це застава, яка гарантує не тільки це життя, але, що найважливіше, те, на яке ми прагнемо, щоб нарешті залишити позаду всю невизначеність цього часу. Якщо ви з Ним, вам байдуже, що про вас говорять інші, як вони вас бачать, і ви не прагнете бути найважливішою людиною в їхніх очах, тому що для вас найважливіше бути з Найважливішим, з Богом. Довірившись Богові, людина не шукає людського схвалення за будь-яку ціну, ціною відмови від власної совісті. Але не всім вдається жити вірою, тобто довіряючи себе Богові в Ісусі Христі. Не всім вдається часто приступати до таїнства примирення, тобто сповіді, щоб те, що найбільше викликає тривогу і страх, тобто гріх, було приховане в Його милосерді, і мати блаженну впевненість, що відтоді Господь буде вас захищати.
«Блаженні ті, хто знаходить у Тобі силу, хто серцем прагне до Твоїх шляхів. Проходячи долиною Бака, вони перетворюють її на джерело, і ранній дощ покриває її озерами» (Пс. 84:6-7, НЗТ).
Не написано: «блаженні ті, хто знаходить силу в собі». Немає потреби шукати силу всередині себе. Щасливий той, хто усвідомлює, що сила — в Бозі, і що Він проведе нас крізь страх.
Рабин Ісаак Цильков (1841–1908) пояснює долину Бака як долину шовковиці. Можливо, йдеться про дерево, яке при зрізі виділяє біле молоко, тобто мастикове дерево, яке також називають «сльозами Хіосу». Це ароматична натуральна смола, яку отримують з бальзаму, що витікає з дерева *Pistacia lentiscus* шляхом надрізу, який змушує його витікати, як сльози. Його бактерицидні та фунгіцидні властивості відомі з давніх часів. Жування та гризіння мастики було популярним ще в стародавній Греції, у V столітті до н. е. У XXI столітті його специфічний, гіркуватий смак використовується у виробництві лікерів, десертів, освіжаючих напоїв, жувальної гумки, цукерок, морозива, хліба і навіть сиру. Гіркота, що додає смаку, як це часто буває в житті.
Ісаак Цильков каже, що це алюзія на людину, яка, довіряючи лише Богові, долає всі «надрізи» та рани і перетворює їх на духовну їжу — біле молоко. Сльози людських страждань, спричинені ударами долі, перетворюються на їжу, яка вбиває наш страх і робить нашу долю щасливою. Паломники, які прямували до Єрусалиму, зустрічали долину Бака, де росли мастикові та шовковичні дерева. Хоча долина була безводною, вони їли плоди та пили молоко зі зрізаних дерев. Так само людина, яка прямує до Бога, може отримати силу навіть із ситуацій, які її принижують і ранять.
СМІЛИВО ВІДДАЙ СВІЙ СТРАХ БОГУ
Ми повинні запитати, що ж із життям людини, яка не наближається до Бога? І не шукає підтримки в Його Слові чи в довірі Йому, у сповіді? Тоді людина вдається до удавання — до своєрідної мімікрії!
Хтось розповів мені про свій сон, який налякав його, коли він прокинувся. Він ішов великою сценою з електрогітарою, на сцені було багато людей, а також перед сценою. Його гітара, однак, не мала живлення – він просто носив її і представлявся. В один момент йому довелося зійти зі сцени, і він помітив групу фотографів унизу сходів, готових фотографувати. Він зайняв таку позу, яка, на думку сновидця, здалася б їм привабливою, і, звичайно, фотографи скористалися цим. Однак, коли сновидець смикнув струни, вони не видали жодного звуку, і він не знав, що грати – він відчував, що не справляється, і був радий, що вони не чекали, поки буде зіграна п’єса, а задовольнилися фотографіями. Потім він біг містом з ложкою в руці. Поперек вулиці йшли молоді люди – ймовірно, п’яні та агресивні – тому він схопив ложку, ніби це був ніж, і почав загрозливо розмахувати нею, металева ручка блищала, як лезо. Він навіть намагався бігти швидше, але не міг – він міг лише важко крокувати в темряву зі зростаючим страхом і труднощами. Коли він прокинувся, він зрозумів, що зі страху перед людьми він намагався вдавати з себе когось, ким він не був – когось відомого і когось небезпечного, але він не був. Насправді, він був слабким і не мав нічого, що б «грати». Він сказав мені, що цей сон змусив його зрозуміти, що він жив у страху, що хтось викриє, що він просто «безсилий».
Весь сон змусив цю людину багато чого зрозуміти: він хотів бути кимось сильним і кимось особливим за будь-яку ціну, тому що боявся людей, їхньої сили та відторгнення. Це відкриття дало йому можливість прийняти себе у своїй слабкості та скромності. Він оточив себе людьми, які потребували допомоги, щоб відчути себе особливим і сильнішим. Йому потрібна була «сцена».
Подібно до Біблії. Саулу потрібен був Давид, щоб він почувався сильним і особливим. Поки він переслідував його, він відчував себе сильним, поки він його ганяв, він міг почуватися вищим, особливим. Це тривало доти, доки Давид не вкрав його списа та глечик води, поки Саул спав. Тоді виявилося, що Саул не міг захиститися від того, кого переслідував, і не був таким благородним, як той, кого він зневажав. Доки ми не довіримо нашу турботу та таємниці сумління Богу, ми живемо в прихованій паніці від людей, а з іншого боку шукаємо когось, хто б забезпечив нам безпеку. Однак інша людина так само охоплена страхом, як і будь-хто інший. Крім того, чи настільки ми важливі для когось у світі, щоб вони повністю присвятили себе нам, створюючи відчуття абсолютної безпеки? Страх – це ваш найважливіший досвід серця, доки ви повністю не довірите себе Богу з повною довірою. Перед вами вибір: або жити в страху, або назавжди віддатися любові Божій.
“Тож не бійтеся їх, бо немає нічого таємного, що не виявиться, ні схованного, що не стане відомим. Що я говорю вам у темряві, говоріть при світлі; і що чуєте на вухо, проповідуйте на дахах. І не бійтеся тих, хто вбиває тіло, але душі вбити не може; але бійтеся того, хто може й душу, і тіло погубити в геєнні. Хіба не продаються два горобці за гріш? І жоден з них не впаде на землю без волі вашого Отця. Але навіть волосся на вашій голові все пораховане. Тож не бійтеся; ви цінніші за багатьох горобців. Отже, кожен, хто визнає мене перед людьми, я також визнаю перед моїм Отцем, що на небесах; але хто зречеться мене перед людьми, я також зречуся перед моїм Отцем, що на небесах.” (Мт 10:26-33; паралельне місце).
Наскільки ми важливі? У нас величезний дефіцити самооцінки. Щоб відчути себе важливими, люди з давніх-давен одягалися в шкури тварин або пір’я птахів, прикрашали себе рогами биків або трофеями чи скальпами, татуювали себе або розмальовували шкіру. Все це для того, щоб відчути себе цінними та безпечними, викликаючи страх в інших. Сьогодні замість пір’їн люди хизуються докторськими ступенями, а замість татуювань дають собі титули. Ще інші, щоб відчути себе сильними, замість полювання на мамонтів, полюють за високими посадами. Чим сильніше відчуття нікчемності людини, тим більше вона намагається довести свою силу собі та іншим. Вульгарні та агресивні вболівальники, які кричать і ревуть на вулиці, виявляються наляканими хлопцями, які не мають підтримки батька. Гелена Дойч стверджує, що підтримка футболу є своєрідною проєкцією джерела страху на зовнішній світ, а також способом позбутися його. Мільйони чоловіків приходять на футбольні матчі лише для того, щоб проєціювати себе на свого кумира і відчути, хоча б на мить, силу над непомітним м’ячем, який стає символом влади, порівнянним з королівським скіпетром. Чим яскравіше людина підкреслює себе, тим розмитішим стає її самообраз.
Коли Еріх Фромм розмірковував про велич Гітлера, він виявив у ньому багато внутрішніх деформацій, які свідчили про те, що він почувався дуже невпевненою і наляканою людиною: екстремальний нарцисизм, відсутність контакту з іншими людьми, порушення сприйняття реальності, некрофілія. Більше того, психоаналітик бачив у ньому того, хто почав війну, бо не вірив у власний успіх. З самого початку його поведінка свідчила про те, що він відчував катастрофу і мав бажання втягнути в її вир мільйони інших людей. Те саме було і зі Сталіним, який лякав інших власним страхом. Його перемоги народжувалися з жаху поразки. Страх – це не просто звичайне почуття, особливо страх, що стосується нашого існування – екзистенційний страх. Бути ніким для одних не означає перестати існувати, так само як бути кимось в очах багатьох не означає існувати чіткіше. Отже, ми маємо найглибший страх втратити своє існування, але плутаємо його зі страхом свого існування в очах іншого. Це не одне й те саме. Слова Ісуса дихають найздоровішою філософією життя – ми набагато цінніші за горобців, і навіть волосся на нашій голові пораховане. Бог бере нас до уваги, і все в нас Йому відоме: ми існуємо в Його очах. Той, хто усвідомлює цю істину, не відчуває страху втратити своє існування настільки радикально, щоб починати війни чи будувати концтабори лише для того, щоб забути про власний страх, бачачи жах інших. Ця логіка життя породила фашизм і комунізм. «Страх і трепет» К'єркегора стосується всіх нас, але його вирішення полягає в Бозі, а не в людині. Назореям – людям, присвяченим Богу – було заборонено стригти волосся, тому що: волосся є символом безмежної довіри до Бога – довіри без обмежень, без міри, в повній свободі.
Один з назореїв – Самсон – залежав від людини, Даліли, і тієї ночі, коли він повністю довірився їй, вона обстригла йому волосся. Однак він втратив не тільки волосся, але й силу свого існування. Можна любити іншу людину, можна йти по життю з нею, але опору слід шукати тільки в Бозі. «Навіть якщо твої земні батьки не хотіли тебе, навіть якщо інші не звертають на тебе уваги, знай, що ти постійно бажаний своїм справжнім батьком, Богом. Знай, що щодня Він пестить тебе так ніжно і з такою турботливою увагою, що Він навіть знає, скільки у тебе волосся на голові. Він не плутає тебе ні з ким іншим» (В. Альбісетті).
Біблія каже, що Самсон був надзвичайно сильною людиною, тому що він присвятив себе Богу, довірився Йому всім своїм єством, і поки Бог був єдиним хранителем його потаємних таємниць сумління, Самсон нікого не боявся. Довіра Богу – без обмежень, без кордонів. Але він загинув, змінивши ту, якій довірився, а довіритися комусь – тобто відкрити всі таємниці сумління та потаємні думки – це означає віддати комусь владу над собою? Він довірився Далілі, жінці, в яку закохався. І справа не в жінці чи чоловікові; справа в тому, що він довірився людині більше, ніж Богу. Любов – це найпрекрасніше почуття у світі, але також і найнебезпечніше, і приносить найбільші рани. Щодня Даліла вимагала, щоб Самсон довірився їй усім серцем і розповів їй усе про себе. Текст з Книги Суддів говорить:
«І коли вона наполягала на ньому своїми словами день у день і вмовляла його, душа його втомлювалася до смерті. І він розповів їй усе своє серце і сказав їй: «Ніколи бритва не торкалася моєї голови, бо я був назореєм Божим від утроби матері моєї. Якщо мене поголити, то сила моя покине мене, і я стану слабким і буду, як усі інші люди».
Коли Даліла побачила, що він розповів їй усе своє серце, вона послала і покликала володарів филистимлян, сказавши: «Прийдіть ще раз, бо він розповів мені все своє серце». Тоді володарі филистимлян прийшли до неї і принесли гроші в руках. Вона поклала його спати на своїх колінах; і вона покликала чоловіка і змусила його поголити сім кіс його голови. Тоді вона почала мучити його, і сила його покинула його». (Судді 16:16-19).
Зверніть увагу, що в цьому уривку стрижка волосся порівнюється з довірою комусь усім серцем, а серце в Біблії – це не місце почуттів, а місце думок. Ця фраза просто означає, що ви розповідаєте комусь усе про себе, про своє внутрішнє життя, свої таємниці, свої гріхи та проблеми. Тільки Бог – це той, кому ми можемо безпечно розповісти все про себе, ніхто інший. Я не повинен покладатися ні на кого іншого. Пророк Єремія проголошує:
«Так говорить Господь: Проклятий чоловік, який покладається на людину, чия сила – у плоті, і чиє серце відвернулося від Господа» (Єремія 17:5).
Відвернути своє серце від Господа і покладати надію на іншу людину – це просто поставити себе в ситуацію, яка не благословенна, а проклята. Самсон втратив не тільки волосся і силу, але й зір – йому викололи очі, закували в кайдани. Зрештою він втратив життя. Але ви можете вчинити інакше. Не відрощуючи волосся, що є лише символом – довірте Богу без обмежень свої таємниці, весь свій життєвий шлях, який ви вже пройшли, і той, що попереду.
«Поклади свою дорогу на Господа і довірся Йому: Він сам діятиме» (Пс 37:5).
Чому? Тому що, як каже Павло, «всі збилися зі шляху, всі стали негідними; немає такого, хто чинив би добро, немає жодного» (Рим 3:12).
Коли ми читаємо книгу, наша увага зосереджена на орфографічних помилках, відсутності навіть однієї літери, правописі, стилі, граматичних помилках або невірній інформації, і ми негайно реагуємо на них. Подібним чином наш Господь зосереджується на тих, хто блукає стежками долі, хто бачить, що їхнє життя є помилкою, і виправляє їхню долю, коли вони звертаються до Нього. Спочатку, однак, Господь думає про те, яку версію подій включити в їхнє майбутнє, щоб вона була найкращою та найважливішою можливою, бо Він любить вдосконалювати.
ГОСПОДЬ ДАЄ ЗІР
Я обрав їхній шлях і сів як головний, і я жив як цар серед своїх військ, як той, хто втішає скорботних (Йов 29:25).
Святий Дух – ПАРАКЛЕТОС або ПАРАКАЛОН, бо так називає Його Біблія – завжди з найменшими, даючи радісну відвагу та віру в досягнення мети, навіть якщо ситуація тих, кого Він втішає, безнадійна. Для Нього немає нічого неможливого, доки ви звертаєтеся до Нього, як до адвоката у складній судовій справі. У Біблії майже всюди, де з’являється титул ПАРАКЛЕТОС або ПАРАКАЛОН, він стосується людей, які були пригноблені, звинувачені, фізично, розумово чи духовно покалічені. Бо Він завжди там, коли вони найбільше Його потребують.
Він схожий на муляра, який спостерігає за стіною людства, і коли бачить, що цеглина кришиться, він негайно зашпаклює її. Він схожий на стоматолога, який, як тільки бачить, що зуб гниє, негайно втручається і лікує його, хоча – як це часто буває зі стоматологом – сама процедура може бути трохи болючою. Але кінець завжди задовільний, навіть сприятливий.
Нам потрібне нове бачення, оновлене осмислення подій нашої долі. У всіх нас є очі, але чи всі ми чітко бачимо події, що відбулися в історії позаду нас? Чи бачимо ми найважливіше і не дозволяємо собі відволікатися або впадати у відчай?
Чи відчуваємо ми своє щастя чи нещастя, залежить набагато більше від того, як ми сприймаємо події, ніж від них самих чи від думок людей про них – Господь дає прозріння. ” Дух Господній на мені, бо Він помазав мене благовістити вбогим. Він послав мене звіщати полоненим визволення, сліпим – прозріння, звільнити пригноблених ” (Луки 4:18).
Буває, що постійний досвід успіху та процвітання засліплює нас, і ми потрапляємо в ілюзію непереможності, тонко відсуваючи Бога в тінь, на узбіччя, бо самі перебуваємо на хвилі успіху. Птах летить угору не тому, що він відростив пір’я, а тому, що є повітря, невидиме для ока. Те, що невидиме, визначає ваш підйом до Небес. Буває й так, що невдалі проєкти, катастрофи, хвороби, відторгнення, втрата близьких роблять наші серця біднішими, і нічого іншого не залишається; тільки триматися за Бога. І це тримання є НАЙВАЖЛИВІШИМ.
ЧИМ БИ ТИ НЕ ХВАЛИВСЯ, ВВАЖАЙ ЦЕ ВТРАЧЕНИМ
” Я шукав Господа, і Він відповів мені, і визволив мене від усіх моїх страхів.” (Пс 34:4).
Слова цього псалма приписують Давиду. Він склав їх, коли втікав від Саула і дістався Авімелеха Ахіша. Авімелех, за словами рабина Циклова, був титулом царських правителів філістимлян. Там він зрозумів, що чутки про його унікальність і харизму дійшли до філістимського двору, зробивши його в очах народу чимось на кшталт напівбога, тому він почав вдавати з себе психічно нестійкого, щоб не зачарувати царя і щоб той вигнав його звідти.
Чи може вдавання з себе ненормального бути причиною Божого благословення?
Бувають обставини, коли люди обманюють нас обожнюванням, і єдиний шлях до свободи — дати їм привід розчаруватися. Давид боявся слави, яка здавалася успіхом, але насправді зробила його в'язнем людських емоцій. Саул, зачарований поєдинком Давида і Голіафа, швидко став заздрісним переслідувачем. Моє улюблене прислів'я: чим би ти не хвалився, вважайте це втраченим. Коли Давид почув від Ахіша, що люди почали говорити про пісні, в яких жінки при дворі Саула вихваляли його, що спочатку призвело до залежності Давида від царя, а потім до його переслідування, він почав вдавати з себе божевільного. Біблія каже, що він бив одвірки руками і пускав слину на бороду. На перший погляд, він представляв велике нещастя, але Давид хотів досягти щастя свободи, незалежності від людського захоплення та ревнощів. Циклов перекладає страх Давида як тривогу. У івриті MEGURA означає жах, страх, потворність. Чого боявся Давид? Звичайно, не загрози життю, а загрози славі!
Щоб уникнути слави та захоплення, святі вдавалися до методів, подібних до методів Давида. Наприклад, святий Філіп Нері поводився як Давид протягом усього свого життя. У 1544 році в катакомбах Святого Себастьяна, які були надзвичайно улюбленим місцем молитви для нього, стався надприродний епізод. Під час молитви святий Філіп пережив пронизливу і жахливу радість. Це було настільки сильне почуття, що воно збільшило його серце і зламало два ребра, які залишилися деформованими до кінця життя. Після цього випадку, що стався на П'ятидесятницю, з'явилися також фізичні симптоми, які святий не міг приховати: його тіло, особливо руки, так тремтіли, що вібрації поширювалися на стільці, столи, колінопреклонні дошки, йому навіть доводилося підпирати лікті під час Святої Меси, щоб тремтіння рук не призвело до розлиття вина з келиха.
Сучасники казали, що швидке биття його серця передавалося оточуючим предметам. Серце Филипа так збуджувалося лише тоді, коли його думки зверталися до Бога. Людське серце стає щасливим лише тоді, коли воно звертається до Бога, шукаючи Його слави, а не своєї. Святий Филип був настільки пристрасним, що мусив ходити з розстебнутою рясою і спав, навіть узимку, з відчиненим вікном. Щоб уникнути захоплення та обожнювання, він дивно одягався, змушуючи людей сміятися на вулиці. Багато разів він свідомо наражав себе на глузування, щоб приховати присутність Святого Духа в собі. Він робив багато смішних і принизливих вчинків лише для того, щоб уникнути визнання святим. Однак він швидко здобув визнання серед людей завдяки своєму великому ревню та численним наверненням і зціленням. Здавалося б, загальна повага і навіть визнання святим за життя – це те, до чого варто прагнути – яке поверхневе сприйняття істини життя.
Святий Бернард казав, що якщо монах хоче бути справді смиренним, він зробить усе, щоб його вважали нікчемним, а не загальновизнаним як смиренного. Намагаючись отримати найкращу думку, неможливо не потрапити в пастку сатани, у духовну гординю, яка змушує людину вдавати з себе когось особливого та важливого. Сонце опівдні знаходиться найвище на небі, а після обіду його спека, особливо в Італії, нестерпна. Людина не повинна прагнути приголомшити інших своїм блиском, навіть духовним чи науковим. Можливо, тому Нері сказав: Остерігайтеся після обіду, бо саме тоді сатана любив нападати найбільше.
Коли все вдається, і нас хвалять, захоплюються і помічають усі, ми починаємо жити для «людського ока» і перестаємо дбати про Провидіння. Легко стати гордим і почати вірити, що ми хтось серйозний. Філіп добре це знав, тому докладав багато зусиль, щоб його не сприймали як святого в очах інших. Наприклад, він голив лише половину бороди або сидів із пляшкою вина перед церквою під час Святої Меси, вдаючи п'яного. Іншим разом він одягав пальто навиворіт і ходив містом з кропивою в руці, ніби ніс букет квітів. Його турбувала лише добра думка, захоплення та сприйняття як святого! У Книзі Псалмів написано:
«Я шукав Господа, і Він відповів мені, і визволив мене від усіх страхів моїх». (Пс 34:4).
Навіть захоплення, яке мене оточує, може бути руйнівним, і навіть страху можна подякувати, якщо саме завдяки йому ми шукаємо Бога, а не себе! У сьомому вірші цього псалма автор пише:
«Цей бідний покликав, і Господь вислухав його, і від усіх його бід його спас» (Пс 34:6).
Наскільки потрібно зменшити свою гординю, щоб інші сприймали тебе як бідного? Іноді ми з сумом говоримо про когось: «бідний хлопець». Щоб наша молитва мала силу миттєво перетворювати всі страждання, нам потрібно волати до Бога, а не намагатися називатися так, ніби ми самі є богом, ідолом! Чим менший я, тим сильніша в мені сила молитви, крик, який може звільнити від біди не тільки мене, але й інших!
фігура мови, що полягає у використанні назви однієї речі для іншої, якою вона є атрибутом або з якою вона асоціюється (наприклад, «корона» у виразі «землі, що належать короні») ↑
01.04.24
