Безумовно, є вагомі причини вірити в Бога. Але є й причини, як багато хто скаже, сумніватися в Ньому або навіть повністю відкинути Його. Хіба життя не було б простішим, якби існування Бога було очевидним?
Святий Іван Павло II відповів, що Бог є Той, Хто є — абсолютна, нестворена Таємниця. Якби Бог не був таємницею, не було б потреби в одкровенні. Іншими словами, не було б потреби, щоб Бог взагалі відкривав Себе.
Папа стверджував, що такі питання мають сенс лише тоді, коли б людські істоти, зі своїми обмеженими розумами та суб'єктивним розумінням, могли якимось чином подолати величезну прірву між творінням і Творцем, між тим, що не є необхідним, і Тим, Хто є необхідним.
Він сказав, що це не лише питання Мессорі, а й питання нашого часу. Вони походять від людей, які йдуть важкими та часто заплутаними шляхами в пошуках Бога. Чому немає більше конкретних доказів? Чому Бог здається прихованим? Хіба Його існування не повинно бути очевидним?
Це питання сучасного агностицизму. А агностицизм, зазначив Іван Павло II, — це не те саме, що атеїзм. Це не повністю організоване заперечення, яке зустрічається в марксистському атеїзмі чи атеїзмі епохи Просвітництва. Він більш невпевнений, більш неспокійний, більш вагається.
Для Івана Павла II самоодкровення Бога досягло найвищої точки в Втіленні — у тому, що Бог став людиною. Тут, сказав він, криється великий виклик кожній спробі звести божественне до суто людського. Натхненний мислителями, такими як Фейєрбах, сучасний атеїзм намагався пояснити Бога. Але християнське твердження набагато радикальніше: Бог справді став людиною у Своєму Сині, народженому від Діви Марії.
І це було не лише в Різдві. Саме через Страсті, Хрест і Воскресіння Бог найповніше відкрив Себе в людській історії — невидимий Бог, відкритий у видимій людяності Христа.
Навіть напередодні Страстей апостоли запитали Ісуса: «Покажи нам Отця». Його відповідь залишається центральною для християнської віри: «Як ти можеш казати: „Покажи нам Отця“? Хіба ви не вірите, що Я в Отці, і Отець у Мені?... Отець і Я — одне».
Ці слова, як припустив Іван Павло II, наближають людство до Бога настільки близько, наскільки це можливо в цьому житті. І все ж вони не дають остаточного бачення — прямого бачення Бога «віч-на-віч», яке належить вічності.
Отже, залишається питання: чи міг Бог наблизитися ще більше? Чи міг Він ще більше принизитися, щоб відкрити Себе?
Відповідь Івана Павла II була вражаючою: ні, не міг. У певному сенсі Бог уже зробив усе, що міг. Насправді, для декого Він зайшов надто далеко. Христос став, як писав святий Павло, «каменем спотикання для юдеїв і глупотою для язичників».
Чому? Тому що Ісус зробив щось шокуюче: Він називав Бога Своїм Отцем і відкривав Його так відкрито, що багато хто не міг витримати такої близькості. Протест почався.
Іван Павло II пов'язав цей протест із двома основними традиціями відторгнення: спочатку Синагогою, потім Ісламом. Обидві, на його думку, вважали неможливим прийняти Бога настільки близького, настільки людського, настільки готового увійти в страждання та смерть. Для них Бог мусить залишатися абсолютно трансцендентним — величним, милосердним, так, але не настільки близьким, щоб ділити біль Своїх створінь.
І все ж таки, з християнської точки зору, Бог відкрив набагато більше, ніж люди очікували. Він відкрив Себе у Своїй Таємниці. Проблема в тому, що людські істоти часто не можуть витримати цієї близькості. Ми кажемо, що хочемо, аби Бог наблизився, але коли Він це робить, нас бентежить масштаб Його самовідданості.
Так, людство вже знає, що в Бозі «живемо, рухаємося й існуємо». Але чому ця істина має бути запечатана Хрестом і підтверджена Воскресінням?
Християнська відповідь безкомпромісна: «Коли ж бо Христос не воскрес, то марна проповідь наша, марна й віра ваша».
У цьому суть справи. Бог не залишався далеким. Згідно з християнською вірою, Він наблизився настільки, що став одним із нас. Справжнє питання не в тому, чи Бог сховав Себе, а в тому, чи готові ми зустріти надзвичайний спосіб, у який Він обрав відкрити Себе.
Святий Іван Павло II, «Переступити поріг надії», стор. 47-49
