Занепад моралі – як в індивідуальній поведінці, так і в соціальному масштабі – є постійною спадщиною всіх тоталітарних режимів.
Руйнівний ефект «тоталітарної демократії»
Відомий мислитель 19 століття та палкий критик Французької революції Жозеф де Местр казав, що «у будь-якій революції найгірше – це не те, що вона руйнує, а те, що вона створює». У випадку Франції це призвело до розриву поколінь, оскільки протягом майже тридцяти років, що охоплюють Революцію та правління Наполеона, виросло нове покоління, для якого католицька релігія, а також культура та мораль, які вона породжувала, були абсолютно чужими. У цьому контексті слова св. Жана-Марі Віаннея сказали все. Прийнявши посаду парафіяльного священика Арса, у роки, що безпосередньо слідували за падінням Наполеона, він порівнював своїх парафіян з «істотами, які відрізняються від тварин лише хрещенням».
Занепад моралі – як в індивідуальній поведінці, так і в соціальному масштабі – є постійною спадщиною всіх тоталітарних систем. Не було винятком і Франція, перша країна в Європі, яка стала жертвою «тоталітарної демократії» (Якоб Тальмон). Вона «виховала» нове покоління французів, кероване максимою, виголошеною під час Революції маркізом Донасьєном де Садом, морально розбещеним аристократом і палким прихильником антихристиянської політики після 1789 року. Він закликав своїх колег у Якобінському клубі: «Французи, завдайте лише перших ударів [по католицизму – Г.К.], решту зробить народна освіта».
Освіта, як її розуміла революційна «тоталітарна демократія», полягала не в передачі знань та формуванні характерів, що повинна робити будь-яка порядна школа. Натомість новий підхід до освіти виклав Жорж Дантон – один із революційних лідерів – виступаючи в парламенті з зарозумілістю, характерною для всіх тоталітарних діячів: «Діти належать спочатку республіці, а вже потім своїм батькам». Він продовжив: «Хто може запевнити мене, що діти, сформовані своїми егоїстичними батьками, не стануть небезпечними для республіки?»
Це сама суть тоталітарного розуміння політики: підпорядкування всього державі при порушенні природних (сімейних) суспільних зв’язків. Все це робиться в ім’я революційної ідеології, яка є антихристиянською до глибини душі. Як сказав міністр війни якобінців, Жан-Батист Бушотт: «Молодь краще підходить для служби Революції, ніж ті, хто постарів під владою старих звичаїв». Його колега по Якобінському клубу, депутат Александр Делейр, у своїй брошурі «Ідеї про національну освіту» писав: «Закони були видані для використання нацією; тепер справа полягає в тому, щоб створити націю [акцент Г.К.] для використання цих законів засобами народної освіти».
Створена таким чином французька нація мала бути повністю відірвана від свого колишнього християнського (католицького) спадку. Республіканській освіті мали допомогти інші інструменти, розроблені «тоталітарною демократією». Одним з таких інструментів мав стати новий республіканський календар, який замінив християнський календар з народженням Христа в його центрі. Новий календар мав базуватися на заснуванні республіки у Франції – 1792 році. Як пояснив один з головних прихильників цієї «реформи» календаря, Філіпп Фабр д’Еглантін: «Довга звичка користуватися григоріанським календарем наповнила пам’ять людей великою кількістю ідей, які довго шанувалися і які навіть сьогодні є джерелом їхніх релігійних помилок. Тому необхідно замінити ці невіглаські ідеї реальністю розуму, замінити священство істиною природи».
Після майже тридцяти років такої (антихристиянської) освіти ситуація була драматичною. Її погіршило винищення католицького духовенства революційним режимом, залишивши багато французьких парафій без священика. Досить сказати, що коли Наполеон прийшов до влади в 1799 році, а через півтора десятиліття, коли монархію було відновлено у Франції в 1815 році, були єпархії, де лише чверть парафій обслуговувалася священиками.
У доповіді, надісланій до Святого Престолу папським нунцієм у Парижі в 1826 році, читаємо: «Більше половини французької нації повністю не знає своїх християнських обов’язків і є релігійно байдужою. Можна поставити запитання: чи є в самій столиці десять тисяч людей, які дотримуються релігійних обрядів?»
Парафія Арс отримала від Бога чудову благодать мати святого Жана Марі Віаннея як свого парафіяльного священика в той час, коли папський дипломат писав ці слова. Його велика духовна мужність і довгі години, проведені в сповідальні, знадобилися, щоб його парафіяни нарешті відрізнялися від тварин не лише хрещенням. Однак у Франції були сотні парафій, і не кожен парафіяльний священик був таким святим, як той, що з Арса.
Приємні гасла та жорстока реальність
Блаженний Кардинал. Стефан Вишинський неодноразово вказував на катастрофічні наслідки «програмованої байдужості до Бога», яку комуністична влада впроваджувала в Польщі після 1945 року. Комуністи посилалися на принципи секуляризму, які в Європі ХІХ століття розпочали серію антикатолицьких культурних воєн (Kulturkampfs) під гаслом «відокремлення Церкви від держави». Як зазначив Блаженний Примас Тисячоліття, це гасло було відверто неправдивим. «Гасло «відокремлення Церкви від держави», яке зараз використовується, — це спроба провести межу: тут Церква, там Держава — тобто Нація. Спробуйте це зробити, перевірте, чи вдасться вам. Це буде найбезглуздіша робота, подібна до спроби розділити живу людину і сказати: це душа, а це тіло. Чому душа всюди, і тіло всюди… Те, що інтегроване в людині, дух і тіло, повинно відображатися на інших площинах: сімейному, національному, державному, суспільному, професійному, культурному житті — кінцевих аспектах людини, що живе у великій міжнародній родині». (Ясна Гора, 27 листопада 1966 р.)
Однаково оманливим є гасло, що мораль є «приватною справою», вигадане ліберальними секуляризаторами ХІХ століття, підхоплене комуністами в Польщі після Другої світової війни та використане для боротьби з християнською мораллю. Натомість Блаженний Примас Вишинський наголошував, що «наше індивідуальне життя повинно відображатися в суспільному житті; особиста моральність має не лише індивідуальне значення. Насправді, моральність — це не приватна, а суспільна справа. Мені не байдуже, хто є людиною, яка взаємодіє зі мною, тому що спосіб життя цієї людини, який включає духовні, моральні та особисті цінності цієї людини, може відчуватися». (Варшава, 21 квітня 1966 р.)
Подібним чином Блаженний Кардинал Стефан Вишинський спростовував аргументи (ліберальних) секуляризаторів ХІХ століття та їхніх комуністичних наступників ХХ століття, які стверджували, що не тільки мораль, але й релігія є «приватною справою». «Іноді можна почути: моя релігія — це приватна справа. Ні, друже мій. Це найбільша помилка! Ти зовсім не приватна особа. Навіть те, що відбувається всередині тебе, не є приватною справою, тому що це стосується кожного з нас. Особисто мене цікавить, що відбувається всередині тебе, а тебе цікавить, що відбувається в мені і хто я є». (Варшава, 2 серпня 1966 р.)
«Масонський вудочки»
Слід зазначити, що Блаженний Примас Тисячоліття мав рацію (відповідно до історичних знань), описуючи історичний фон антикатолицьких культуркампфів, які вели секуляризатори ХІХ століття. В одній зі своїх проповідей на Святому Хресті він сказав: «За часів, коли дехто надто переймався перевагою Церкви над Державою, виникли різні ідеї, наприклад: «Вільна Церква у вільній Державі» або «Залишмо Церкву в спокої, і нехай Церква залишить нас у спокої». Однак вже наприкінці ХІХ століття помітили, що так звана абсолютна свобода Церкви в Державі надто сприяла її зростанню. З цієї причини було винайдено дещо інше, а саме так зване відокремлення Церкви від Держави». (Варшава, 25 січня 1976 р.)
Цей короткий опис говорить усе: ховаючись за, здавалося б, невинними гаслами, ліберальні рухи та масонство, діючи за лаштунками, прагнули через послідовні кампанії секуляризації різко обмежити фундаментальні права громадян, які серйозно ставилися до своєї віри в Христа і належали до заснованої Ним Церкви. Гасло, згадане Блаженним Кардиналом Стефаном Вишинським: «Вільна Церква у вільній Державі» (звучить приємно, чи не так?), було вигадане італійським ліберальним політиком і високопоставленим масоном Камілло Кавуром (1810–1861). На початку 1850-х років політика, яку він проводив як прем'єр-міністр П'ємонту, була безпосередньо спрямована на підкорення Церкви: конфіскація її майна, яке забезпечувало її фінансову незалежність, вигнання Церкви зі шкільної системи та закриття низки релігійних будинків.
В іншому місці блаженний кардинал Стефан Вишинський назвав секуляризацію «ловом душ масонським вудлищем». (Ясна Гора, 30 серпня 1961 р.) Ця думка також повністю узгоджується з фактами, виявленими в історичних джерелах. У всіх країнах, де в ХІХ столітті велися антикатолицькі культурні війни (П'ємонт, Франція, Пруссія, Португалія), саме масонські ложі ініціювали та надавали організаційну підтримку впровадженню секуляризаційної політики «відокремлення Церкви від держави». Масонство не приховувало цього ні тоді, ні в наш час. Коли у 2005 році ліберальні кола з помпою відзначали 100-річчя ухвалення Закону про відокремлення Церкви від держави у Франції (зразкове рішення для всіх наступних секуляризаторів у Португалії, Мексиці чи Радянському Союзі), у паризькій штаб-квартирі Великого Сходу Франції – найбільшої масонської ложі країни – було організовано виставку, присвячену походженню та значенню цього Закону. Його було представлено як «велике досягнення республіканського етосу», яке не могло бути здійснене без участі масонства. На практиці, однак, такі гасла, як «Вільна церква у вільній державі», означали спробу підкорити віруючих обмежувальним законодавством, тоді як під прапором «відокремлення Церкви від держави» проводилася політика «позбавлення віруючих громадян будь-яких релігійних, католицьких елементів», «ігноруючи будь-які моральні принципи», – казав блаженний кардинал Стефан Вишинський. (Варшава, 27 січня 1974 р.)
