За найскладніших умов, переживаючи найбільше приниження, людина здатна зберегти гідність і не піддаватися злу та ненависті, що її охоплюють. Історія Польщі знає багато постатей, які – попри нищівний напад зла – непохитно керувалися любов’ю та прощенням.
Святий отець Максиміліан Кольбе написав це 30 липня 1940 року в листі до брата Юніпера Ключника: «Пам’ятаємо, що Бог керує світом, і нічого не може статися, ні великого, ні малого, якщо Він цього не дозволить. Він дозволяє лише те, що служить більшому благу душ, вічному, тривалому, істинному благу. Тому вам потрібен мир, багато миру та довіри, щоб не турбуватися зайво! Сьогодні Європа далеко відійшла від Бога, тому їй довелося пережити випробування. Звичайно, Бог не забирає вільної волі, і хто хоче, той використовує ці досвіди на добро, а хто не хоче, той використовує їх на зло. Як він сам хоче». Слова отця Максиміліана про довіру до Божого добра, що керує світом, і про волю людини, покликаної обирати добро за будь-яких обставин, справдилися через рік. 29 липня 1941 року в концтаборі Аушвіц о. Кольбе пішов на смерть від голоду замість свого співкамерника. Його кати забрали йому життя, але не змогли забрати душу.»
Звідки береться ця сила?
Жорстокість війни – це екстремальний тест для людства. Численні письмові спогади свідчать про те, як люди під час війни та окупації прагнули духовної їжі, і їм потрібно було не лише зміцнювати фізичні сили. Гражина Ліпінська описала, як у слідчій в'язниці НКВС у Мінську, Білорусь, жінки-в'язні «відзначали» Святу Месу. Спочатку одна з ув'язнених ретельно прибирала камеру, щоб вона стала гідною каплиці, а потім лунала молитва. Ця жінка розповіла історію: «Гелен починає молитви мелодійним, тихим, але чітким голосом. Ніхто не може викликати в нас такого піднесеного релігійного настрою, як вона. Своїми словами вона переносить наші думки та душі до наших домашніх церков. Вона описує наш шлях до церкви, її інтер'єр, вівтарі та атмосферу близькості до Бога. Ми вбираємо тишу та спокій церкви. Розпочалася Меса. Гелен розглядає її, частину за частиною, вплітаючи між словами священика, між словами латини, свої власні молитви та молитви в'язниці. Її найпалкіші молитви – це ті, які вона приносить до вівтаря від імені ув'язнених, які ще перебувають під слідством. У камері панує абсолютна тиша. Заглиблені в молитву, ми сидимо нерухомо. Жодна з нас не прокашлюється і не кашляє. Наші душі схиляються в покорі, ми відкриваємо свої серця Богу, ми приймаємо духовне Святе Причастя». В'язні молилися, хоча їм загрожувало жахливе покарання – одиночне ув'язнення. Спільна молитва давала їм силу витримати нелюдські умови в'язниці та слідства. Це була їхня зброя проти ненависті та насильства гнобителів. Це було виконання слів Святого Павла: «Хто нас відлучить від любові Божої? Чи горе, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? [...] ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні будь-яке інше творіння не зможе відлучити нас від любові Божої в Христі Ісусі, Господі нашім» (Римлян 8:35,38-39).
Герої духу
Надзвичайні приклади дотримання своїх цінностей та збереження гідності в умовах жахливої жорстокості та приниження, а також перед обличчям неминучої смерті – це полковник-лейтенант Лукаш Цеплінський, псевдонім: «Орач», та капітан Вітольд Пілецький.
Підполковник Лукаш Цеплінський, командир 4-го Округу Асоціації «Воля і Незалежність», майже три роки зазнавав надзвичайно жорстоких допитів у в'язниці на вулиці Раковецькій у Варшаві. Він був убитий 1 березня 1951 року пострілом у потилицю. Його останки не знайдені донині. Послання, які він писав дружині та синові, є шокуючим свідченням його віри та стійкості. В одному з листів він зізнався: «Дорога Вісю! Я ще живий, хоча, ймовірно, це мої останні дні. Сиджу з гестапівцем. Вони отримують листи, а я ні. І я б дуже хотів отримати хоча б кілька слів, написаних тобою [...]. Цей біль я покладаю до ніг Бога та Польщі [...]. Дякую Богові, що можу померти за Його святу віру, за батьківщину та за те, що дав мені таку дружину та велике сімейне щастя». Слова, написані синові на прощання, не менш зворушливі: «Вони заберуть лише моє життя. І це не найголовніше. Я радий, що мене вб'ють як католика за святу віру, як поляка за незалежну та щасливу Польщу. Як людина за правду та справедливість. Сьогодні, більше, ніж будь-коли, я вірю, що ідея Христа переможе, а Польща відновить свою незалежність, а принижена людська гідність буде відновлена. Це моя віра і моє велике щастя. Якщо знайдеш мою могилу, можеш написати на ній ці слова. Прощай, коханий мій. Цілую і обіймаю тебе до серця. Даю благословення Королеві Польщі. Батько».
За три роки до того – у 1948 році – в тій самій в’язниці, так само – пострілом у потилицю – було вбито Вітольда Пілецького. Його тіла також не знайдено донині. Під час війни Пілецький добровільно зголосився до концентраційного табору Аушвіц. Його мотивувало не бажання помсти чи ненависть до ворога, а любов до Бога та батьківщини, боротьба за людське життя та справедливість. Він був настільки зосереджений на своїй місії, що, опинившись у пеклі табору, де панувала смерть і жорстокість мучителів, він відчував глибоку радість від активної праці на благо та боротьби з навколишнім злом. Сам Пілецький дивувався цьому почуттю радості, бо за таких обставин воно здавалося божевіллям. Ця радість була вираженням перемоги чистого та вільного духу, який не дозволив себе заразити мерзенністю насильства та ненависті. Шляхетність душі Пілецького виявлялася також у конкретних жестах щодо його товаришів по нещастю. Одного разу, під приводом дезінсекції, в’язнів тримали без одягу протягом усієї морозної ночі, і повернули їх лише вранці. Пілецький віддав своє пальто хворому сусідові по камері, хоча сам був на межі виживання. Більше того, як частину своєї підпільної роботи, капітан одразу шукав священиків, які таємно, ризикуючи життям, відправляли таїнства. Через кілька років, після війни, Пілецького заарештували комуністи та піддали жорстокому розслідуванню, під час якого – як він сам зізнався дружині – Аушвіц був дитячою забавою. Він залишався непохитним до самої смерті; молився за навернення своїх ворогів і не плекав ненависті. Його заповітом дружині було купити книгу Наслідування Христа Томи Кемпійського та щодня читати дітям уривок з неї. Слова свого останнього послання до доньки та сина Пілецький написав: «Любіть свою батьківщину. Любіть свою святу віру та традицію свого народу. Станьте почесними людьми, завжди вірними найвищим цінностям, які ви визнаєте, яким ви повинні служити усім своїм життям». Його слова після виголошення вироку також відомі: «Я намагався жити так, щоб у годину смерті бути щасливим, а не наляканим».
«Хто ненавидить брата свого, той убивця» (1 Івана 3:15)
Іншою героїчною постаттю, чиї глибокі стосунки з Христом давали силу пережити найважчі випробування, пов’язані з Господом, і зрозуміти їх у перспективі вічного життя, є кардинал Стефан Вишинський. Перш ніж стати єпископом, під час Варшавського повстання він був капеланом Армії Крайової і служив у Ласках біля Варшави. Наприкінці повстання майбутній Примас Польщі побачив хмару обгорілих клаптиків паперу, які несли з руїн палаючої Варшави. На одному з них був напис: «Будеш любити». Отець Стефан забрав цей клаптик до каплиці сестер у Ласках і сказав: «Вмираюча столиця не могла надіслати нам нічого ціннішого. Це найсвятіший заклик повсталої Варшави до нас і всього світу. Заклик і бажання… Будеш любити».
Через кілька років кардинал Вишинський обіймав свою посаду в надзвичайно складні часи комунізму, коли Церква зазнавала переслідувань. Сам Примас Тисячоліття був заарештований і провів три роки в одиночній камері, часто зазнаючи нелюдського ставлення з боку офіцерів УБ. Незважаючи на це, він боровся в своєму серці, щоб любити своїх ворогів. Він висловив це словами рішучості: «Ніщо не змусить мене ненавидіти їх». Кардинал Вишинський глибоко вірив, що Бог може вивести добро з будь-якого досвіду. Після смерті Болеслава Берута, який видав наказ про його арешт, Примас записав у своїх нотатках: «Я хочу молитися про Боже милосердя для людини, яка мене скривдила. Завтра я відслужу Святу Месу за покійного. Я прощаю свого грішника зараз, довіряючи, що справедливий Бог знайде яскравіші вчинки в цьому житті, які здобудуть Боже милосердя». Примас не забував молитися за Берута до кінця свого життя, виконуючи апостольську заповідь: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той лжець, бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого не бачить» (1 Ів. 4:20).
Питання прощення також торкнувся святий Іван Павло ІІ у книзі Пам’ять і ідентичність: «Зло, якого зазнали, нелегко забути. Його можна лише пробачити. А що означає пробачити? Це означає звернутися до добра, яке більше за будь-яке зло. Зрештою, таке добро має джерело лише в Бозі». Ці слова не були теорією в житті Папи – він простив Алі Агджу, який стріляв у нього 13 травня 1981 року.
Маріанна Попелушко, мати блаженного отця Єжи Попелушка, убитого комуністами, також виявила героїчне ставлення прощення. Вона була простою жінкою, але водночас гіганткою духу. Про вбивць свого сина вона говорила: «Я нікого не засуджую; я ні від кого не вимагаю смерті. Сам Бог одного дня розсудить. Скільки б це не тривало, вбивці мусять спокутувати. Нехай Господь Ісус їм пробачить. Я була б найщасливішою, якби вони навернулися. Я вже їм пробачила». Син такої матері – це о. Єжи Попелушко, капелан «Солідарності», чиї найвідоміші слова говорять про подолання зла добром. Але блаженний священик під час Святої Меси за батьківщину також говорив: «Ми повинні говорити правду, коли інші мовчать. Виявляти любов і повагу, коли інші поширюють ненависть. Мовчати, коли інші говорять. Молитися, коли інші проклинають. Допомагати, коли інші не хочуть цього робити. Прощати, коли інші не можуть. Радіти життю, коли інші його зневажають». Отець Єжи вчив, що майбутнє можна будувати лише на любові, правді та прощенні: «Польський народ не несе в собі ненависті і тому здатний багато прощати, але лише ціною повернення до правди. Ні, неможливо будувати батьківщину на брехні, насильстві та ненависті». Останніми публічно виголошеними словами отця Єжи Попелушка були: «Молімося, щоб ми були вільні від страху, залякування, але перш за все від бажання помсти та насильства». Це послання, яке особливо сильно резонує в контексті мучеництва цього священика.
Зброя беззахисних
Отець Єжи Попелушко належить до групи святих і блаженних, яких Церква офіційно ставить як зразки для віруючих. Однак не тільки такі відомі постаті відповіли на заклик Христа: «Любіть ворогів ваших і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт 5:43). Зворушливим прикладом цього є текст молитви юнака з Равенсбрюка, знайдений при ньому після смерті в концентраційному таборі: «Господи, згадай не тільки чоловіків і жінок, які чинять Твою волю, але й тих, хто чинить зло. Згадай не тільки страждання, які вони нам завдають, але й усе, що народилося в нас від цих страждань: дружбу, вірність, смирення, мужність, шляхетність, тепло серця – і дай, щоб, коли вони постануть перед Твоїм судом, плоди, які народилися в нас, стали для них прощенням». Юнак залишив велике свідчення духовного життя жертв нацистської машини знищення. Люди, які були беззахисні перед насильством, завдяки Божій благодаті духовно перемогли сили зла.
Це також сталося в житті Марії Оконьської, яка була співробітницею кардинала Вишинського. Жінка пережила багато важких і болісних ситуацій, спочатку під час війни, а потім під час комунізму. Вона була людиною глибоких стосунків з Христом і Матір’ю Божою, тому для неї було очевидно, що кожен досвід і зустріч з кожною людиною даються їй Богом, щоб вона могла чинити добро і виконувати Божу волю. Таке ставлення принесло надзвичайні плоди, коли під час комуністичної епохи її ув’язнили та допитували. У своїх спогадах вона написала такі слова: «Коли двері в’язниці на Кошиковій зачинилися за мною, я відчула себе так, ніби опинилася в царстві сатани. […] І, як мені здавалося – дивовижні, мертві, виснажені обличчя. Я відразу ж прийняла рішення, що буду любити їх усіх, що не дозволю тіні ненависті чи образи до цих бідних людей проникнути в моє серце, що я відступлю, намагаючись розповісти їм якомога більше про Бога». І так воно і сталося. Під час розслідування Марія шукала нагоди поговорити зі слідчими суддями про Бога та Церкву. Бували випадки, коли вона брала на себе ініціативу в розмові, запитуючи про їхнє особисте життя та віру. Коли слідчі зрозуміли, що Марія взяла розмову під контроль, вони були засмучені, але вона не зневірилася. З нею також поводилися винятково добре, тому що, як і інших в’язнів, її не піддавали тортурам. Охоронці у в’язниці не були такими добрими, як слідчі. Вони постійно погрожували в’язням одиночним ув’язненням, найжорстокіший охоронець скористався тим, що свідків не було. Він підійшов до неї і почав розмову. Він запитав Марію, чому вона плаче і взагалі поводиться незвично. Марія сказала йому: «Які ж ви добрі. Чи знаєте ви, що ви справді добра людина?» Ці слова шокували чоловіка. Він запитав, чи може він щось зробити для Марії. Вона попросила свій вервицю та хрест, які у неї забрали на початку розслідування. Чоловік зробив це, хоча це було заборонено, і він образив своїх начальників. З того часу охоронець кардинально змінився. Коли Марія була сама у своїй камері, він приходив поговорити з нею, хоча охоронцям це було заборонено. Він був добрим до в’язнів, виконував різні прохання Марії, не погрожував одиночним ув’язненням і не забороняв жінкам співати благочестиві пісні в камері. Ставлення Марії та одне добре слово спричинили те, що «царство сатани» стало реальністю вчення святого Павла: «Жодне гниле слово нехай не виходить з уст ваших, а тільки добре, що будує, де треба, щоб воно давало благодать тим, хто слухає. […] Нехай відійде від вас усяка гіркота, і гнів, і лютість, і крик, і лихослів’я, і всяка злоба. Будьте ж добрими один до одного, милосердними, прощаючи один одному, як і Бог простив вам у Христі» (Еф 4:29, 31-32).
Апостольське ставлення Марії також впливало на жінок, які залишалися з нею в камері. Ця жінка встановила щоденний розклад: між 5:30 та 8:00 ранку в'язні молилися та «відправляли» Святу Месу, стоячи на колінах на своїх нарах. Близько 15:00 Марія проводила «лекції» з теології. Більшість в'язнів мало уявлення про релігію. Оконьська з великим ентузіазмом і любов'ю розповідала їм про Бога, Христа, Богоматір, Церкву, Святу Месу та Святе Причастя. Жінки наверталися, шкодували за скоєні досі гріхи, вирішили кардинально змінити своє життя і, якщо їх звільнять, регулярно приймати святі таїнства.
Багато хто з них зізнався, що, ймовірно, опинилися у в'язниці, щоб почути Добру Новину і звернути своє життя до Бога.
Найкраща реформа
Життя Марії Оконьської було надзвичайно плідним, бо вона не марнувала жодної нагоди чинити добро. Жінка не скаржилася на важкі часи, на поширене зло, на несправедливість, а жила Євангелієм. Таким чином вона змінювала світ навколо себе на краще. До цього покликаний кожен віруючий. Кардинал Август Глонд, Примас Польщі, сказав у грудні 1942 року в Люрді слова, які описують важливість такої поведінки в широкому контексті суспільного життя: «Катаклізм є наслідком дехристиянізації життя, він є результатом відступництва від Христа та Його закону, він є результатом відновленого язичництва. Це відступництво готувалося і поширювалося довгий час у літературі, культурі, школі, сім'ї, суспільних та політичних рухах, і найзапекліше в державному житті. Християнська думка витіснялася звідусіль. Совість секуляризувалася. Божий закон демонстративно топтали. Таким чином, християнське почуття було відібрано у значної частини Європи, і в їхніх душах створилася моральна порожнеча, яку не могли заповнити жодні етичні норми. [. . .] Єдиним ефективним розв'язанням цього є рехристиянізація Європи. Збройне знищення сталевих лож язичництва покладе край рабству, але воно не звільнить народи від внутрішньої безсилля. Найкращі політичні та соціальні реформи залишаться рамками, в які слід вставити здорове життя, дух відродження. А цей дух можна знайти лише в Євангелії.»
Джерела: Капітан Вітольд Пілецький, Звіт Вітольда, Замбкі 2017; Ельжбета Якімек-Запарт, Сни піднімуться… Контрабандні нотатки Лукаша Цеплінського з камери смертників, Варшава 2020; Анна Домбська, Ґжеґож Площайський, Польща єдина, Непокалянув 2009; Марія Оконьська, Через Марію, все для Бога. Спогади 1920-1948, Варшава 2008.
Молитва про прощення
Господи Ісусе, я прошу Тебе про благодать прощення всіх тих, хто мене образив і змусив страждати (назвати імена цих людей).
Господи Ісусе, даруй мені благодать безумовного прощення (назвати ім’я людини), яку найважче мені простити, Господи Ісусе, силою Твоєї прощаючої любові, якою Ти обіймаєш нас з висоти хреста Твого, актом волі, з глибини серця Твого, я прощаю (назвати ім’я цієї людини) все зло, яке він (вона) мені заподіяв (ла). Благослови його (її) і приведи його (її) до небес.
Господи Ісусе, я також прошу прощення у всіх тих людей, яким я будь-яким чином завдав (ла) болю. Дякую Тобі, Господи, за те, що Ти звільняєш мене зараз від цього великого зла не-прощення. Нехай Твій Святий Дух наповнить мене світлом любові та миру, зцілить мої почуття та всі рани мого серця. Амінь.
