Французька революція пропонує суворий урок, який ми постійно перевчаємо: коли люди найгучніше кричать про «відокремлення Церкви від держави», вони часто мають на увазі, що держава повинна керувати Церквою — від розробки єпархіальних карт до вибору єпископів. Риторика нейтралітету маскує прагнення до контролю.
Святий Іван Павло II чітко сказав: «Як показує історія, демократія без цінностей легко перетворюється на відкритий або прихований тоталітаризм». (Centesimus Annus, 46). Ці цінності не є довільними. Вони виникають з основного права людини: права шукати, знати і жити правдою — зрештою, права відкрити і вільно прийняти Ісуса Христа, «який є справжнім благом людини» (Centesimus Annus, 29).
Перший крок до тоталітаризму: заперечення правди
Відмовтеся від цього права, і ґрунт піде з-під ніг. У Fides et Ratio Іван Павло II назвав «заперечення всіх основ і заперечення будь-якої об'єктивної істини» нігілістичною інтерпретацією реальності — руйнівним мисленням, частково «виправданим… жахливим досвідом зла, який позначив нашу епоху» (Fides et Ratio, 91). Нігілізм — це не просто проблема філософського семінару. Він спустошує як особистість, так і суспільство, що призводить до «заперечення людяності та самої ідентичності людської істоти» (Fides et Ratio, 90).
У серці цієї ідентичності — свобода, не свавілля, а свобода дітей Божих, викуплених кров'ю Христа. «Христос звільнив нас для свободи» (Гал. 5:1). Відірвіть свободу від правди, і ви не звільните людей; ви їх ув'язните. «Коли людству заперечується істина, то марно намагатися звільнити його. Істина і свобода або йдуть пліч-о-пліч, або разом гинуть у злиднях» (Fides et Ratio, 90).
Другий крок: ми можемо врятувати себе самі
Відкиньте Спасителя, і рано чи пізно ви відкинете потребу бути врятованими. Ця ілюзія породжує іншу: що ми можемо створити земний рай власними силами. Іван Павло II попереджав, що коли люди уявляють, ніби вони володіють «секретом досконалої суспільної організації», яка робить зло неможливим, вони спокушаються «використовувати будь-які засоби, включаючи насильство та обман», щоб її побудувати. Політика тоді стає «світською релігією», що торгує фантазією про рай на землі. Але «жодне політичне суспільство… ніколи не може бути сплутане з Царством Божим» (Centesimus Annus, 25).
Це один із найбільших дарів християнства Європі: воно деідолізувало державу. Як сказав Папа Римський Європейському парламенту в 1988 році: «після Христа вже неможливо ідолізувати суспільство як колективну велич, що пожирає людську особистість та її невід'ємну долю». Держави та структури є тимчасовими та помилковими. Вони «не можуть бути заміною людському сумлінню чи пошуку істини та абсолюту». Вони ніколи не зможуть досягти «есхатологічної досконалості»[1] на цій землі.
Третій крок: прийняття на себе сил творення
Коли Христос та Його Церква відсунуті, з'являється «деміургічна спокуса», як описав Іван Павло II у книзі «Пам'ять та ідентичність»: людина бачить себе не просто творцем суспільних устроїв, а господарем життя і смерті, що визначає добро і зло за бажанням. Еліти Просвітництва у XVIII столітті надали цій спокусі інтелектуального престижу, відкинувши пасхальну таємницю — Хрест і Воскресіння — а разом з нею і християнську форму Європи. Якщо людина сама вирішує, що є добрим і злим, то людина може також вирішити «що певну групу людей слід знищити».
Це логічний зсув: відкинути об'єктивну істину під гаслами «визволяючого розуму» та «боротьби з фанатизмом», і ви прокладаєте шлях до тоталітарної політики, яка з радістю раціоналізує переслідування або знищення так званих ворогів свободи.
Французька революція: «тоталітарна демократія»
«У нашій владі створити світ заново», — хвалився якобінський депутат. Цей рядок міг би слугувати підписом до деміургічного мислення, про яке попереджав Іван Павло II. Якоб Л. Талмон влучно назвав це явище «тоталітарною демократією»: віра в те, що загальна воля, належним чином застосована, може перетворити людство. Метою був не просто новий режим, а нова людина.
А як щодо тих, хто відмовився бути перетвореними — хто не хотів схилитися перед «правом чесноти» Робесп'єра? Для них чекала «громадянська гільйотина». Луї де Сен-Жюст, лейтенант Робесп'єра, висловився чітко: «Немає свободи для ворогів свободи». Республіка, проголошена в 1792 році, була не просто системою без короля; вона прагнула бути «ревним співтовариством», своєрідною пара-церквою. Як зазначає історик Рейнальд Сешер, у цій логіці дисиденти ставали «нелюдями», позбавленими прав та власності.
Не дивно, що першими жертвами стали ті, хто вірив у Христа та його спокутну працю. Христофобія Революції була не помилкою; це була її особливість. Якщо ви хочете побудувати нову світську релігію, ви повинні спочатку стерти християнське обличчя Франції. Дехристиянізація була ціною створення «нового француза».
Тотальна дехристиянізація на практиці
Програма розпочалася у 1789 році з конфіскації церковного майна — класичний хід антиклерикальних режимів до і після. Століттями ці землі фінансували милостиню, лікарні, притулки та школи. Вони також захищали незалежність Церкви: духовенство могло жити за рахунок церковних ресурсів, а не державних зарплат, служачи душам без політичних зобов'язань.
Конфіскація зруйнувала цю незалежність і завдала шкоди бідним. Теоретично, активи підкріплювали державну паперову валюту (асигнати). На практиці, як це часто бувало, їх розпродали, переважно тим, хто вже був багатий — процвітаючим міщанам і співчутливим дворянам — або людям, які збагатилися під час заворушень. Тим часом, сама Революція, яка оголосила власність «недоторканною», бадьоро порушувала церковну власність, яка довго підтримувала справи милосердя. Гасло «Свобода, Рівність, Братерство» лунало — вибірково.
Далі пішли прямі напади на релігійне життя. Ще у 1789 році були заборонені обітниці, що фактично блокувало нових вступників до монастирів і монастирів. Це було не про свободу; це було про перебудову суспільства. У лютому 1790 року Національні збори розпустили всі релігійні ордени. 15 серпня 1791 року — показово, у велике Марійське свято — священикам було заборонено носити духовний одяг на публіці. Послання було недвозначним: Церкву потрібно було вигнати з громадського життя.
Що насправді означало «відокремлення»
Ключовий удар припав у липні 1790 року з Громадянською конституцією духовенства. Едмунд Берк, спостерігаючи з-за Ла-Маншу, розгледів це: план, сказав він, був «підготовчим до повного скасування… християнської релігії», досягнутого шляхом приниження її служителів. Закон створив де-факто схизматичну національну церкву. Право Папи призначати єпископів було відхилено; єпархії були перекроєні відповідно до нових департаментів; а єпископів обирали шляхом загального голосування — віруючих і невіруючих однаково. Коротше кажучи, держава претендувала на право вирішувати внутрішнє життя Церкви, рекламуючи «відокремлення», яке вона активно руйнувала.
Більш загальну картину важко пропустити. Заперечуйте об'єктивну істину, і ви будете примушувати людей «для їхнього ж блага». Обіцяйте спасіння через політику, і ви побудуєте світську релігію, яка не терпить суперницьких лояльностей. Удавайте, що держава нейтральна, і незабаром ви побачите, як вона диктує доктрину, персонал та межі Церкви. Французька революція не просто проілюструвала ці кроки; вона прискорила їх. І як попереджав Іван Павло II, як тільки істина і свобода роз'єднані, обидві в'януть — і першими жертвами стають Церква та бідні, яким вона служить.
область християнської віри, яка стосується «останніх часів» та приходу Ісуса в «останній день»: нашої людської долі, смерті, суду, воскресіння тіла, раю, чистилища та пекла ↑
