Ісус був там, але Він не нав'язувався мені. Я бачив Його погляд, сповнений безмежної любові, сповнений болю, що спочивав на мені. Усій Своєю присутністю Він, здавалося, говорив: «Дитино Моя, як довго ще Ти змусиш Мене чекати?»
Історія починається приблизно в 1968 році, коли мені було 20 років. Після закінчення навчання я почав заглиблюватися в дослідження в галузі ядерної хімії. У Франції це був дуже бурхливий час культурної революції. Вона розпалювала опозицію проти кожної установи, особливо Церкви. Усі постмодерністські філософи інтенсивно атакували Церкву та християнське бачення людства і світу. Щодня я стикався з критикою, спрямованою проти моєї віри, і мені ставало все важче захищатися. Одним із гасел, що повторювалися в 1968 році, було: «Щоб бути вільним, ти повинен покинути Церкву та релігійну практику». Деякий час мені вдавалося чинити опір, але врешті-решт я піддався.
Для мене, однак, це було не лише про релігію, а й про моє живе, особисте вірування. Я справді зустрів Ісуса і був сповнений Його любові. Проте я порушив завіт з Ним. Я не пишаюся цим, але ідеологічний тиск був настільки сильним, що я зламався. Я чітко пам'ятаю, що коли вирішив більше не ходити на Святу Месу, я почувався жахливо через це рішення. Проте мені тоді здавалося, що це ціна, яку я мусив заплатити, щоб жити справді автентичним життям. Я кинувся у всі утопії епохи. Однак я не міг знайти нічого, що могло б замінити те, що я покинув. Глибока порожнеча оселилася в мені. Я відчував, що всьому, чим я займався, бракувало глибокого сенсу.
Через кілька місяців я відновив духовні пошуки. Але я не повернувся до християнства. Повернення до Церкви здавалося неможливим.
Одне з гасел, що повторювалося в 1968 році, говорило: «Щоб бути вільним, треба покинути Церкву та релігійну практику». Деякий час мені вдавалося чинити опір цьому, але врешті-решт я піддався.
Гуру Махаріші
Це був час, коли гуру з Індії приїжджали до Європи. Одного вечора я побачив великий плакат. На ньому був літній чоловік з довгим волоссям, одягнений у білу сарі. Його звали Махаріші Махеш Йогі – майбутній гуру Бітлз. Махаріші був учителем Трансцендентальної Медитації, тому я почав практикувати цю східну техніку медитації і дуже швидко досяг досить своєрідних результатів. Зазвичай казали, що можна медитувати 20 хвилин двічі на день, але оскільки я хотів знати, до чого це мене приведе, я медитував півгодини двічі на день, потім годину двічі на день, а пізніше три-чотири рази на день по годині кожен раз.
Згодом я відчув, що перебуваю у дивному стані. Виявилося, що я маю труднощі з управлінням лабораторією, за яку я відповідав. А оскільки це була лабораторія ядерної фізики, потрібно було бути обережним, щоб не зробити жодної дурної помилки. Професор, з яким я тоді працював, знаючи про мої проблеми, люб’язно запропонував мені взяти відпустку. Так я опинився поруч з Махаріші. Я почав свій пошук новим шляхом. Я думав, що це приведе мене до Бога. Я запитав гуру, чи можу я залишитися з ним. Він сказав мені спочатку закінчити та захистити докторську дисертацію, а потім прийти до нього.
Гуру також оточив себе вченими, щоб надати достовірності Трансцендентальній Медитації. Я зробив усе, як наказував гуру. Коли я повернувся, я запитав Махаріші, чи можу я стати брахмачарі. Це індуїстський орден, до якого належав гуру. Після деяких роздумів гуру погодився, щоб я став його учнем. Варто зазначити, що гуру має лише одного учня. Учень прокидається раніше за гуру, лягає пізніше і організовує все навколо нього. Гуру довіряє учневі найдосконаліші техніки.
Супроводжуючи Махаріші у всіх його подорожах, я об’їхав земну кулю, здається, близько трьох разів. Ми були в Африці, Північній Америці, Південній Америці – скрізь. Але це не був туризм. Студентів не цікавить те, що відбувається навколо них. Мета студента – стати повністю схожим на свого вчителя.
Окрім подорожей світом, за ці три роки я провів багато часу в ашрамах (індуїстських монастирях) у Високих Гімалаях, на кордоні з Тибетом, у місцях, де навряд чи можна було знайти європейців. Там гуру залишив у моєму розпорядженні пандитов (індуїстських вчених), яким я міг ставити запитання. Вони мали ознайомити мене з усіма таємницями індуїзму. Таким чином, я зміг одночасно вивчати індуїзм та буддизм протягом довгих місяців. Понад усе, я також практикував йога-техніки, набагато досконаліші, ніж те, що в Європі називають йогою.
Натуралістичний містицизм
Що таке натуралістичний містицизм, той, до якого ведуть індуїзм чи буддизм? У баченні світу, яке він представляє, немає розрізнення між Творцем і творінням. Індуси та буддисти не отримали одкровення про Бога як Творця, як трансцендентного Бога. У них немає поняття особистого Бога. Насправді, в цих релігіях не можна говорити про «Бога», а радше про «божественність». Божественність, за їхнім розумінням, – це безособова енергія, яка випромінюється з усього навколо нас. Для них у всьому, що існує у світі, міститься цей елемент божественності за своєю суттю. Природа існує тому, що в ній є елемент божественності.
У цьому натуралістичному містицизмі поняття особистості не є чимось реальним; ми всі лише під враженням, що ми окремі індивіди. Коли ми говоримо «Я», це вважається ілюзією. Існує аналогія, яка пояснює це бачення. В океані, коли дме вітер, піднімаються хвилі. Кожна хвиля – це лише частина океану, яка піднялася. Немає реальної відмінності між хвилею та океаном. І навіть якщо крапля води піднімається вітром над океаном і на короткий момент має ілюзію індивідуального існування, вона швидко падає назад в океан і знову стає частиною цілого.
Метою всіх практик, якими я займався, було возз'єднання зі світом. Бо, згідно з цією вірою, ми всі схожі на окремі хвилі, які повинні повернутися до океану. І коли ми повертаємося до океану, ми втрачаємо ілюзію особистого «я».
Техніка повернення до єдності
Як, згідно з натуралістичним містицизмом, можна повернутися до єдності зі світом? Дозвольте мені використати аналогію з галузі фізики. Ми знаємо, що між негативним і позитивним полюсами може виникати певне напруження, і ця сила може бути джерелом роботи. Якщо ці два полюси з'єднані, вони нейтралізують один одного, і тоді нічого далі досягти неможливо.
Уявіть, що в цій божественній енергії можна розрізнити два полюси: небесну енергію – як, наприклад, сонце – і земну енергію. Усе видиме, множинність істот: камені, рослини, тварини, люди, виникає з напруги між цими двома енергіями. Достатньо було б об'єднати ці два полюси, і тоді ілюзія зникне. Люди також розчиняться в божественному цілому.
Стоячи на землі, людина контактує з енергією Землі, тоді як верхівка її голови торкається енергії небес. Вся робота йоги, отже, полягає в піднятті земної енергії через тіло до верхівки голови. Якщо земна енергія з'єднується з небесною енергією, ілюзія індивідуальної особистості зникає.
Звичайно, існують різні форми йоги, але всі вони мають однакову кінцеву мету.
Техніка та мета йоги
В індуїзмі йдеться не про енергію з галузі фізики, а скоріше про енергію з галузі окультизму. Слово «окультизм» означає типи енергії, які неможливо виміряти або зважити. Я переконався в їхньому існуванні завдяки ефектам, які я відчув. Земна енергія називається кундаліні. Вона зображується як маленький змій. Енергія кундаліні піднімається через окультні канали, які не належать до фізичного тіла. Існує три основні канали потоку окультної енергії, які перетинаються сім разів. У кожній з цих точок перетину є чакра. Вона функціонує як енергетичний насос, який забирає енергію знизу і піднімає її вгору. Сім чакр розташовані вздовж хребта. Ось чому хатха-йога пропонує різні способи згинання хребта для активації енергетичних насосів і переміщення енергії знизу вгору.
Окрім фізичних вправ, йога також рекомендує дихальні вправи, відомі як пранаяма. Їхня конкретна мета однакова: підняти енергію вгору. Наприклад, дуже швидке дихання, що призводить до гіпервентиляції, за яким слідує різке припинення дихання, що спричиняє гіповентиляцію. Це створює внутрішню порожнечу, яка сприяє підйому енергії. Третій аспект йоги включає техніки концентрації. Повторюються мантри, які є спеціально підібраними звуками, призначеними для резонансу з чакрами. Все обертається навколо чакр – рухи тіла, дихання, а також візуальна та слухова концентрація.
Відмова від страждань і любов
У моєму прагненні до глибшої духовної реальності я присвятив незліченні дні та ночі опануванню складних технік, спрямованих на спрямування енергії кундаліні до верхівки моєї голови – стану, який по-різному називають самадхі, нірвана, мокша або саторі, залежно від традиції. Мені випала честь переживати цей стан багато разів, і все ж я знаходив надзвичайно важким висловити його суть. Чому? Тому що в ті моменти мене більше не було. «Я» – особистісний, свідомий спостерігач – просто зник.
Цей стан визначається зникненням особистого «я», «Я», яке розповідає про мій досвід тут і зараз. Увійти в цю сферу свідомості – це, парадоксально, об’єднатися з усім, одночасно припиняючи існувати як окрема особистість. Це дивний парадокс: стан без особистої ідентичності, який парадоксально дарує відчуття цілісності та взаємозв’язку. Його привабливість полягає в обіцянці свободи, полегшення від тягаря страждань. Зрештою, без «Я» не залишається нікого, хто б ніс тягар болю.
Коли ми боремося з життєвими труднощами, ми неминуче сприймаємо їх в особистому ключі: «Я страждаю», «Я тривожуся», «Я в депресії», «Я більше не можу цього витримати». Але в цьому трансцендентному стані, де «Я» розчиняється, страждання втрачає силу; воно перестає існувати, тому що суб’єкт страждання – саме «я» – знищений.
Щоб пояснити це далі, я згадую вчення Будди, який відомо проголосив: «Життя є страждання». Його рішення? Визначити джерело страждань як наші ненаситні бажання, прагнення, які неминуче залишаються невиконаними. Щоб звільнитися від страждань, Будда закликав нас відмовитися від бажань. Однак це рішення розкриває сувору реальність: ми не можемо просто припинити бажати, бо бажання нерозривно пов’язане з людським існуванням. Воно живе в самій нашій суті. Тому Будда запропонував альтернативу – погасити «Я», те «я», яке бажає, і таким чином звільнитися від страждань взагалі.
Якийсь час я знаходив своєрідне піднесення в цьому стані порожнечі та відсутності. Це було п'янко, навіть мирно. Але, як далекий дзвін, у мені почало пробуджуватися прагнення. Я з наростаючою ясністю усвідомлював, що відсутність «Я» означає не лише смерть того «Я», хто страждає, але й смерть того «Я», хто любить. Без «мене» не було нікого, хто міг би потягнутися до іншого; не існувало «Я», щоб дарувати або отримувати любов у її багатій, людській формі.
Тоді я зрозумів, що цей шлях натуралізму, хоч і здатний звільнити мене від болю, вимагав високої ціни – моєї здатності любити. Звільнення від страждань коштувало відмови від найглибших і найпрекрасніших стосунків, якими ми можемо ділитися як люди. Зрештою, любов процвітає в динамічній взаємодії між «Я» і «ти», у відкритті сердець одне одному, у взаємному даруванні та отриманні себе. Обрати життя без страждань означало, по суті, відмовитися від самої суті любові – ціни, надто важкої для мене.
Повільно, майже непомітно, я опинився на роздоріжжі. Я зрозумів, що треба обирати: життя, вільне від страждань, позбавлене любові, або життя, багате здатністю глибоко любити, навіть ціною переживання болю.
Для мене любов – справжня, жертовна і всеохоплююча любов – варта була цієї ціни. І тому я зробив свій вибір, відійшовши зі шляху відстороненості та прийнявши вразливість, надію та радість життя, де любов і страждання співіснують. Через це рішення я знайшов не лише себе, але й Того, хто покликав мене любити, і кому я прагну віддати все.
Два різні шляхи
Ісус пропонує зовсім інший шлях. Цей шлях передбачає сміливе проходження життям, несучи свій хрест і знаючи, що Він несе його разом з нами. Ми віримо, що останнє слово буде за любов'ю, що любов – це не ілюзія, а навпаки, кінцева мета нашого життя. Християнський шлях і буддійський шлях кардинально відрізняються – їх не можна примирити. На шляху, запропонованому Буддою (який складається приблизно з дванадцяти кроків), я був дуже здивований, виявивши, що п'ятий крок передбачає вихід за межі любові. Будда вчив, що і ненависть, і любов підтримують ілюзію. Якщо я ненавиджу когось, я кажу: «Я ненавиджу його», тим самим підтримуючи ілюзію, що «Я» справді існую. Так само, коли я люблю когось і заявляю: «Я бажаю, щоб він був зі мною», я знову підтримую цю ілюзію. Тому Будда вважав, що любов є ілюзією і її слід подолати.
Натомість Св. Іван пропонує єдине визначення Бога, яке ми знаходимо в Біблії: «Бог є любов» (1 Івана 4:8). З одного боку, Св. Іван вчить, що Бог є любов, а з іншого, Будда стверджує, що любов є ілюзією. Св. Іван проголосив: «Хто любить, той пізнав Бога» (1 Івана 4:7), але Будда стверджував: «Хто любить, той живе в ілюзії».
Між цими двома шляхами ми повинні зробити вибір.
Смерть Будди та смерть Ісуса
Під час моєї подорожі навернення одне зображення справило на мене глибоке враження: різкий контраст між смертю Будди та смертю Ісуса. Коли Будда захворів, він зібрав своїх учнів, дав їм останні настанови, сконцентрував усю свою енергію в одній зі своїх чакр і відійшов у вічність. Він, здавалося, повністю відійшов у себе.
Ісус, навпаки, під час Своєї смерті, був повною протилежністю зосередженості на Собі. Він був повністю «вилитий», повністю відкритий, настільки абсолютно, що більшої відданості бути не може. Він сказав: «Прийдіть до Мене, всі спрагнені, і пийте» (пор. Іс. 55:1). «З Його нутра потечуть ріки живої води» (Ів. 7:38) – маючи на увазі Святого Духа, Духа Любові. З чистої любові Ісус відкрив Себе до повної самовіддачі, до того, щоб бути «роздертим». Це відкрите джерело ніколи не припиняло і ніколи не припинить текти.
Повернення до Христа
У групі, що оточувала гуру, настав час, коли серед деяких членів виникли проблеми зі здоров’ям. Гуру привіз лікарів з різних країн, серед них був французький лікар. Цей чоловік був християнином. Чекаючи на зустріч з гуру, лікар зав’язав зі мною розмову. Я не часто мав нагоду говорити французькою, оскільки більшість спілкування серед оточення гуру відбувалося англійською.
Під час нашої розмови він раптом запитав мене, чи я хрещений. Я підтвердив, що так. Тоді він поставив ще одне запитання: «А сьогодні, хто для тебе Ісус?»
Те, що сталося далі, неймовірно важко передати словами. Я впав на коліна і стояв так довго, хоча не можу сказати, як довго. Коли я розплющив очі, навколо мене нікого не було, і настала ніч.
Я з абсолютною впевненістю відчув, що Ісус присутній. Ніби слова, сказані тим чоловіком, розпалили маленьку іскру всередині мене. Ісус був там – весь час – але Він ніколи не нав'язувався.
Я побачив погляд Ісуса, сповнений нескінченної любові та скорботи, що спочивав на мені. Його присутність, здавалося, говорила кожним фібром Його буття: «Дитино Моя, як довго ще ти змусиш Мене чекати?» Я почав плакати, бо з упевненістю відчув, що все було пробачено – ще до того, як я попросив прощення. У тому погляді не було й сліду осуду, лише нескінченна любов і нескінченна скорбота.
Я плакав від радості, бо знайшов свого Господа. Я знайшов Того, кого шукав на краях землі – лише щоб виявити, що Він був так близько весь цей час. Я зрозумів, що Він ніколи мене не залишав. Весь цей час Він непомітно залишався позаду, просто тому, що я вирішив йти своїм шляхом. Як коханець слідує за своєю коханою, Він чекав на мене.
Я також плакав, бо зрозумів, що завдав страждань Любові. Я відчув глибоку скорботу. Це навернення було цілком справою Божою, а не моєю.
Минули роки, але я досі живу благодаттю того моменту. У ту мить я зрозумів, що я не там, де мені належало бути, в тому ашрамі в центрі індуїзму. Я хотів піти; однак, піти з ашраму не так просто, особливо як учень гуру. Але Господь відкрив для мене всі двері, і протягом 24 годин я назавжди покинув ашрам.
Я опинився назад в Європі, маючи лише невелику валізу з кількома документами та спідньою білизною. Нічого більше. Проте я мав усе, що шукав. Я мав найважливіше: я знайшов свою віру; я знайшов свого Господа.
Два різні шляхи
Ісус пропонує зовсім інший шлях. Цей шлях передбачає сміливе проходження життям, несучи свій хрест і знаючи, що Він несе його разом з нами. Ми віримо, що останнє слово буде за любов'ю, що любов – це не ілюзія, а навпаки, кінцева мета нашого життя. Християнський шлях і буддійський шлях кардинально відрізняються – їх не можна примирити. На шляху, запропонованому Буддою (який складається приблизно з дванадцяти кроків), я був дуже здивований, виявивши, що п'ятий крок передбачає вихід за межі любові. Будда вчив, що і ненависть, і любов підтримують ілюзію. Якщо я ненавиджу когось, я кажу: «Я ненавиджу його», тим самим підтримуючи ілюзію, що «Я» справді існую. Так само, коли я люблю когось і заявляю: «Я бажаю, щоб він був зі мною», я знову підтримую цю ілюзію. Тому Будда вважав, що любов є ілюзією і її слід подолати.
Натомість Св. Іван пропонує єдине визначення Бога, яке ми знаходимо в Біблії: «Бог є любов» (1 Івана 4:8). З одного боку, Св. Іван вчить, що Бог є любов, а з іншого, Будда стверджує, що любов є ілюзією. Св. Іван проголосив: «Хто любить, той пізнав Бога» (1 Івана 4:7), але Будда стверджував: «Хто любить, той живе в ілюзії».
Між цими двома шляхами ми повинні зробити вибір.
Смерть Будди та смерть Ісуса
Під час моєї подорожі навернення одне зображення справило на мене глибоке враження: різкий контраст між смертю Будди та смертю Ісуса. Коли Будда захворів, він зібрав своїх учнів, дав їм останні настанови, сконцентрував усю свою енергію в одній зі своїх чакр і відійшов у вічність. Він, здавалося, повністю відійшов у себе.
Ісус, навпаки, під час Своєї смерті, був повною протилежністю зосередженості на Собі. Він був повністю «вилитий», повністю відкритий, настільки абсолютно, що більшої відданості бути не може. Він сказав: «Прийдіть до Мене, всі спрагнені, і пийте» (пор. Іс. 55:1). «З Його нутра потечуть ріки живої води» (Ів. 7:38) – маючи на увазі Святого Духа, Духа Любові. З чистої любові Ісус відкрив Себе до повної самовіддачі, до того, щоб бути «роздертим». Це відкрите джерело ніколи не припиняло і ніколи не припинить текти.
Повернення до Христа
Так сталося, що серед групи, яка оточувала гуру, виникли певні проблеми зі здоров'ям. Тоді гуру привіз лікарів з різних країн, серед них був один лікар з Франції. Цей чоловік був християнином. Чекаючи на зустріч з гуру, він розмовляв зі мною. Не щодня мені випадала нагода розмовляти французькою, адже навколо гуру всі говорили англійською. Раптом, під час розмови, він запитав мене, чи я хрещений. Я підтвердив. І тоді він поставив мені запитання: «А сьогодні, хто для тебе Ісус?»
Те, що сталося далі, дуже важко описати словами. Я впав на коліна і не знаю, скільки часу там пробув. Коли я розплющив очі, поруч зі мною нікого не було, і вже настала ніч. Я з абсолютною впевненістю відчув, що Ісус присутній. Ніби слова цієї людини запалили іскру. Ісус був там, але Він не нав'язувався мені. Я бачив Його погляд – нескінченний погляд любові, сповнений смутку – спрямований на мене. Вся Його присутність, здавалося, говорила: «Дитино Моя, як довго ти ще змусиш Мене чекати?»
Я почав плакати, бо відчував, що все було прощено, ще до того, як я попросив прощення. У Його погляді не було й тіні осуду; була лише нескінченна любов і нескінченні страждання. Я плакав від радості, бо знайшов свого Господа. Я знайшов Того, кого шукав на краях землі, а Він був так близько весь час. Я зрозумів, що Він ніколи мене не покидав. Він просто тримався непомітно поруч, бо я вирішив йти своїм шляхом – так само, як коханець тихо йде за своєю коханою.
Я також плакав, бо усвідомив, що завдав болю Самій Любові. Я відчував глибокий жаль. Це навернення прийшло від Бога, а не від мене. Минуло стільки років, і я досі живу благодаттю того навернення. У ту мить я зрозумів, що я не там, де мені належало бути – в цьому ашрамі, в центрі індуїзму. Я хотів піти, але це було не так просто. Зазвичай, людина не може просто раптово покинути ашрам і залишити гуру, особливо коли вона є учнем. Однак Бог відкрив для мене всі двері, і через 24 години я остаточно покинув ашрам.
Я опинився в Європі. У мене була лише невелика валіза з моїми документами та трохи спідньої білизни. Нічого більше. . . Але я мав усе, що шукав. Я мав те, що було найважливішим: я віднайшов свою віру, знайшов свого Господа.
Пастка езотеризму
У той час я справді навернувся. Я почав з того, що пішов на сповідь. Я щодня відвідував Святу Месу, проводив час у адорації Євхаристії та молився на вервиці. Коротше кажучи, я був молодим чоловіком, повністю зануреним у церковне життя. Але в мене була проблема: я не знав, як осмислити свій досвід. Мені потрібна була людина, яка б вислухала мене і допомогла все це опрацювати. Але з ким я міг би поділитися чимось подібним?
Я не мав сміливості зателефонувати своєму парафіяльному священику з цієї причини. Я боявся, і я помилився. Одного дня я зустрів групу цікавих людей. Вони читали Євангеліє і дуже добре його коментували, принаймні так мені тоді здавалося. Крім того, вони говорили про окультну енергію, чакри та багато іншого, про що я чув в Індії. Я думав, що знайшов правильне місце. Я не усвідомлював, що потрапив до групи з езотеричної школи, яка посилалася на Христа, але не була частиною християнства. Це була одна з багатьох Розенкрейцерських шкіл, глибоко занурена в окультизм.
«Цілющі» Духи
Люди в цій школі знали, що я повернувся з Індії і практикував багато передових технік індуїзму. Вони знали, що я мав усе необхідне, щоб стати «магом». Але я цього не усвідомлював. Що означає бути «магом» чи «чаклуном»? Це означає вміти використовувати окультну енергію для впливу на природу, події чи людей.
Ці люди швидко сказали мені: «Бог дав тобі надзвичайні дари, і ми допоможемо тобі правильно їх використовувати». Вони попросили мене діагностувати хвороби за допомогою маятника. Мені це не було потрібно, я вже бачив, що не так з пацієнтом. Я бачив це не фізично очима, а через ясновидіння. Я був спантеличений.
Це було правдою: я мав окультні сили, але ніколи раніше їх не використовував. Індуїзм не навчив мене цього робити, оскільки це пов'язано з великою небезпекою. Але в езотеричній школі, до якої я приєднався, ніхто мене не попереджав. Натомість вони заохочували мене займатися окультними практиками, називаючи їх «терапевтичними».
Одного дня, коли я медитував із заплющеними очима, я почув голос, що кликав мене. Я розплющив очі, але нікого не було. Я знову заплющив очі, і сталося те саме. Я занепокоївся, бо це ознаки шизофренії. Я підійшов до керівника групи і поділився своїми побоюваннями. Він відповів: «Ми не сказали тобі раніше, але враховуючи твої унікальні сили, цілком природно, що ти почнеш працювати з духами. Ти повинен слухати їх і спілкуватися з ними».
Звільнення від езотеризму
Одного дня, подорожуючи поблизу Парижа, я знайшов місце, де міг відвідати Месу, як я робив щодня. Під час Євхаристії, в момент, коли священик підняв Гостію і вимовив слова «Через Христа, з Христом і в Христі», я почув так званого «цілющого духа», нібито ангела, що богохульствував проти присутності Ісуса. Я був приголомшений. В ту мить я зрозумів усю ситуацію.
Я пішов до ризниці і попросив поговорити зі священиком, який відслужив Месу. Я розповів, що сталося. Священик сказав мені, що не здивований, оскільки він був єпархіальним екзорцистом. Ця деталь є значною: в той час я відвідував щоденну Месу, але одночасно працював з духами. Чому вони раптом проявилися під час цієї конкретної Євхаристії? Саме благодать і авторитет священика як екзорциста змусили духа викрити свою справжню природу.
Я опустився на коліна і попросив Бога пробачити мене за те, що я потрапив у таку пастку, хоч і несвідомо. Шлях назад був нелегким. Розрив зв'язків з духами був справжньою битвою. Це був найпринизливіший і найтемніший період мого життя. Однак, коли Бог звільнив мене вдруге і знову дозволив відчути Його милосердя, я усвідомив важливість бути пильним і обережним.
Христос закликає
Тим часом я відчув покликання до священства. Це покликання вже давно зароджувалося в мені, хоча й було глибоко поховане. Я завжди мав у собі «вірус» релігійного життя. Хоча я вибрав не ті монастирі – це правда – саме покликання було справжнім. Перш за все, я вибрав не того майстра; я відвернувся від свого справжнього Майстра, Ісуса. Але Він дарував мені велику благодать: я зміг вивчати філософію та теологію майже десять років і навіть здобув докторський ступінь з філософії.
Мені потрібен був цей час, щоб упорядкувати все, що я пережив. Більше того, враховуючи мій досвід, Церква попросила мене продовжувати висвітлювати ці теми та попереджати інших через наукову роботу. Спочатку я утримувався від того, щоб ділитися своїм особистим свідченням. Але одного дня мій духовний наставник сказав: «Ти більше не можеш мовчати. Занадто багато молодих людей переживають подібне до твого, і їм не так пощастило, як тобі. Ти мусиш говорити; ти мусиш свідчити про те, що Бог зробив для тебе».
Таким чином, сьогодні я свідчу про любов Христа до кожного з нас – любов, сильнішу за всі наші зради. Ніщо не може відділити нас від любові Бога, як вона відкрита в Христі. Всі ми, хто був хрещений, є членами Його Тіла. Він пролив Свою кров за нас, і Він ніколи нас не покине. Навіть якщо ми впадемо в найглибші безодні, достатньо одного погляду на Нього, щоб Він нахилився, підняв нас і обійняв. Він дає нам живу воду Свого Духа і живить нас Хлібом Життя.
Отець Жозеф Марі Верлінде
Редактор о. Ентоні Вуд
