Падре Піо прагнув повною мірою реалізувати своє священицьке та релігійне покликання, тому він докладав усіх зусиль, щоб наслідувати Христа в Його любові та смиренні. Однак сам Христос зробив його живим образом Своєї любові, дарувавши йому дар стигматів.
П’ятдесят років падре Піо носив на своєму тілі видимі рани страждань і смерті Христа. Весь цей час стигмати залишалися неушкодженими, вони завжди були свіжими та кровоточили, випромінюючи чудовий аромат. До моменту його смерті вони повністю зникли, не залишивши жодних шрамів.
Під час сповіді своїх учнів 5 серпня 1918 року падре Піо раптово пережив містичне видіння. Він побачив ангела з вогняним списом, який, як пише падре Піо, «тримав у руці щось схоже на знаряддя, схоже на довге залізне лезо з добре загостреним кінцем, що, здавалося, дихало вогнем. І він кинув це гаряче знаряддя всією своєю силою в мою душу. Мені вдалося лише зі стогоном випустити звук. Мені здавалося, що я вмираю… Я не можу описати свої страждання… З того дня я почав носити в собі смертельну рану. Я відчуваю відкриту рану в самій глибині своєї душі, джерело моїх постійних страждань».
20 серпня 1918 року падре Піо отримав видимі стигмати. Це сталося в п’ятницю, в годину розп’яття Христа. Він описує цю надзвичайну подію так: «Я сидів у хорі після відправи Святої Меси, коли на мене навалився дивний стан спокою, схожий на солодкий сон. Усі мої внутрішні та зовнішні почуття, а також здібності моєї душі були занурені в невимовне полегшення. Перебуваючи в цьому стані, я раптом побачив поруч із собою таємничу постать, схожу на ту, яку я бачив 5 серпня, але з кров’ю на руках, ногах і боці».
Я пережив почуття, які ніколи не зможу описати. Я відчував, що вмираю, і помер би, якби Господь не тримав моє серце, що калатає в грудях. Коли таємнича постать зникла, я побачив, що мої руки, ноги та бік були проколоті, і з ран текла кров. Уявіть собі страждання, які я тоді пережив і продовжую переживати щодня.
Рана серця сильно кровоточить, особливо з вечора четверга до суботи. Я боюся, що помру від втрати крові, якщо Господь не почує мої стогони і не позбавить мене цих ран».
Падре Піо не міг приховати кровоточиві рани, хоча й обмотував їх хустками. Настоятель вимагав побачити їх. Після огляду він написав генералу ордену, що це справжні рани наскрізь. Є розрив у боці, з якого постійно тече кров.
Чутки про стигмати швидко поширилися по всій Італії та всьому світу. Протягом двох років, за наказом провінціала та генерала капуцинів, стигмати отця Піо піддавалися постійному та ретельному медичному обстеженню. Дослідження показали, що ці глибокі та кровоточиві рани мають причину, яку наука пояснити не може. Вони не були спричинені механічною травмою чи хімічними речовинами. Рани мали гладкі краї, без ознак інфекції, і зовсім не загоювалися.
У своєму звіті, надісланому до Святої Канцелярії, проф. Романеллі писав, що з ран текла кров у такій кількості, що в звичайному випадку існував би ризик повного знекровлення. Рани на ногах і руках настільки глибокі, що крізь них можна бачити наскрізь.
«Слід виключити, — пише професор у своєму звіті, — що етіологія ран отця Піо має природне походження... З наукової точки зору неможливо пояснити їх утворення... або навіть класифікувати їх, через їхню природу та клінічний перебіг, як звичайні хірургічні рани. Вони мають зовсім інше походження та причину. Отець Піо — це живе диво».
Доктор Джорджіо Феста у своєму звіті заявив, що «рани отця Піо та кровотечі з них мають джерело, яке наші знання не можуть пояснити... Кров, що тече з порізаних вен живого тіла, не має приємного запаху. Однак кров, що тече з ран отця Піо, має тонкий і ніжний аромат. Це явище кидає виклик усім природним і науковим законам, виходить за межі логічного пояснення, і ми чесно не можемо зробити нічого іншого, окрім як підтвердити факти».
П'ятдесят років, до самої смерті, рани отця Піо кровоточили і залишалися свіжими, ніколи не викликаючи абсцесів, некрозу чи дегенеративних змін. Усі ці факти залишаються невирішеною загадкою для науки, суперечачи законам природи. Більше того, в момент смерті отця Піо всі рани таємничим чином зникли, не залишивши жодного шраму. Це було ще одне велике диво.
Отець Піо надзвичайно соромився мати стигмати, і тому писав: «Я підніму свій голос до Нього і не перестану благати Його, доки Він не забере від мене — не муки чи страждання, бо вважаю це неможливим — але ці зовнішні знаки, які спричиняють хаос і викликають приниження, яке неможливо описати та витримати».
Спаситель не вислухав цього прохання, бо стигмати отця Піо мали стати видимим знаком для всіх людей того, наскільки Бог любив людину. Христос зробив Свої рани видимими на тілі отця Піо, щоб усі люди могли їх бачити і спонукати свої серця до більшої віри та довіри Його Милосердю.
Єзуїт, розмовляючи з отцем Піо, висловив здивування, що, незважаючи на отримання таких великих духовних дарів, він не втратив смирення. Отець Піо з посмішкою відповів: «Уявіть, що хтось попросив вас відвезти золотий годинник до Мілана для ремонту. Чи не були б ви дурнем, якби хвалилися друзям, що володієте ним? Чи не були б ви злодієм, якби залишили його собі?»
Падре Піо казав про себе, що він «несе цей хрест за всіх». Його рани завдавали йому постійного болю.
«Коли я дозволяю собі трохи поспати», — сказав він, вказуючи на рани на руках, — «їхній біль нестерпно посилюється».
Ісус Христос у стигматах Падре Піо показав нам рани Своїх страждань і смерті на хресті, щоб нагадати нам про істину про Його нескінченну любов. Це Він, Бог-Людина, «взяв на Себе наші недуги й поніс наші болі… Він був поранений за наші гріхи, мучений за наші провини» (пор. Іс 53:4-5).
Це Сам Бог, у людськості Ісуса, бере на Себе гріхи всіх нас і переживає, наскільки жахливий гріх, щоб знищити його, перемогти сатану і дати всім людям шанс на спасіння. З моменту страждань, смерті та воскресіння Христа кожне людське страждання, переживане в єдності з Христом, стає шляхом спасіння, причетністю до страждань, через які Христос спокутував світ.
Падре Піо унікальним чином брав участь у спасительних стражданнях Спасителя. Він пережив усі етапи страждань і агонії Ісуса на власному тілі. Він переживав це особливо під час кожної Святої Меси, яка є втіленням таємниці страждань, смерті та воскресіння Христа. Під час щоденної Святої Меси Падре Піо переживав глибоку єдність із розп'ятим Ісусом, страждаючи від людських гріхів невіри та невдячності. Він зізнався, що під час святкування Євхаристії він страждав «від початку до кінця все більше й більше. Переважно від освячення до причастя».
Падре Піо страждав разом із Христом, об'єднаний з Ним у любові, здатної на найбільшу самопожертву, але любові, зневаженій і відкинутій багатьма людьми. Падре Піо записав слова скарги Ісуса, які він почув під час одного зі своїх видінь: «З якою невдячністю люди відповідають на Мою любов! Я був би менш ображений ними, якби любив менше. Мій Отець більше не може їх терпіти. Ліниві люди не докладають жодних зусиль, щоб подолати спокуси, більше того, вони насолоджуються своїми гріхами. Мої найулюбленіші душі, коли їх випробовують, йдуть за Мною все менш і менш ревно; найслабші з них піддаються страху та безнадії, а найпалкіші поступово охолоджуються. Моє Серце забуте, хто дбає про Мою любов? Для багатьох людей Мої церкви стали театрами розваг. Навіть від тих, хто працював зі Мною, кого Я особливо любив і беріг, як зіницю ока; навіть від тих, хто мав би розділити гіркоту Мого Серця і допомогти у спасінні душ, Я відчуваю – хто б повірив?! – невдячність і забуття. Я бачу, сину Мій, багатьох з них (тут Ісус плакав), які з огидним лицемірством зраджують Мене через святотатські причастя, позбавляючи їх благодатей та натхнень, які Я їм постійно даю».
Падре Піо об'єднав свої страждання зі стражданнями Христа за найзатятіших грішників.
Він писав: «Як сильно б’ється моє серце, бачачи бідних грішників... ці нещасні люди втратили навіть здатність замислитися над тим, яке покарання чекає на них у вічності. Ісус продовжує кликати їх до Себе, але вони вдають, ніби нічого не чують; вони тікають від Нього, не усвідомлюючи, що це на їхню власну погибель. Який шлях для цих [мертвих], щоб повернутися до життя?»
Є лише один шлях: любити їх тією ж любов’ю, якою любить їх Ісус, тобто взяти на себе страждання, спричинені їхніми гріхами, відчути на собі шкоду, яку вони завдали Богові байдужістю, відкиненням та ворожістю до Його любові. І в цьому досвіді страждань спокутувати та відшкодувати Богові жахливу шкоду та біль від відкинення Його любові. Протягом усього свого священицького життя отець Піо постійно приносив себе та свої страждання в жертву Богові за спасіння грішників. У день своєї священицької хіротонії він вирішив, що «він буде святим священиком і досконалою жертвою».
Він писав своєму духовному наставнику в 1910 році: «Я вже давно відчуваю потребу присвятити себе Господу як жертву за бідних грішників і душі в чистилищі. Це бажання зростало в моєму серці, так що тепер воно стало, я б сказав, сильною пристрастю. Я багато разів робив цю пропозицію Господеві, просячи Його послати мені інші покарання, приготовані для грішників і душ у чистилищі, навіть збільшивши їх у сто разів для мене, аби тільки Він навернув і спас грішників та швидко прийняв душі в чистилищі до небес».
З’явившись отцю Піо (у 1913 році), Господь Ісус запитав: «Сину Мій, Мені потрібні жертви, щоб усунути справедливий і божественний гнів Мого Отця; понови своє повне посвячення Мені і зроби це без жодних застережень».
Протягом усього життя отець Піо повторював акт жертвопринесення себе Богові кілька разів на день. Єднаючись у стражданнях з Христом, отець Піо перетворював свої страждання на славу та радісну подяку Богові.
Він писав: «Я насолоджуюся стражданнями більше, ніж будь-коли, і якби я тільки слухав голос свого серця, я б попросив Ісуса дати мені всі турботи людей; але я не буду, бо боюся бути надто егоїстичним, бажаючи найкращої частини для себе: болю. Він приходить, благаючи про страждання, сльози... Йому потрібні вони для душ... Я став гідним страждати з Ісусом і як Ісус. Так, я люблю хрест, тільки хрест; я люблю його, бо завжди бачу його на плечах Ісуса. Тепер Ісус чітко бачить, що все моє життя, все моє серце присвячене Йому та Його стражданням. Я розп’ятий з любові».
У день своєї священицької хіротонії отець Піо співав чудову пісню любові, яка підсумовує все його земне життя: «Ісусе, моє дихання і моє життя, сьогодні, тремтячи, підносячи Тебе в таїнстві любові, разом з Тобою я буду Шляхом, Істиною і Життям для світу, а для Тебе – святим священиком, досконалою жертвою» (10 серпня 1910 р.).
Ділячись власним досвідом, він писав: «Ми навіть не можемо зрозуміти, яку велику втіху ми приносимо Ісусу, коли з любові до Нього не вимагаємо жодного втішення, щоб розділити Його страждання. . . Найпрекрасніший акт віри випливає з наших сердець у ніч жертв і страждань та найбільших зусиль чинити добро; як блискавка, він розриває темряву вашої душі і несе вас через бурю до серця Бога. . . Якщо любов не живиться і не зміцнюється Хрестом, це лише солом’яний ентузіазм, а не справжня любов».
