Зміст віри – Втілення
У десятиліття, що передували народженню Ісуса, стародавній світ чогось чекав – а точніше, Когось. Єврейські та язичницькі джерела свідчать про зростаюче переконання, що зі Юдеї постане світовий правитель. Для Ізраїлю це означало довгоочікуваного Месію; для язичників – таємничого царя, якому судилося правити світом.
Єврейський історик Йосип Флавій зазначає, що в першому столітті в Ізраїлі «загальновідомо» було, що незабаром з їхнього народу прийде великий правитель. Багато вчених відстежують це очікування насамперед до Книги пророка Даниїла (пор. Дан. 7:13–14; 9:24). У Дан. 9:24–27, відомому пророцтві про «сімдесят тижнів», єврейські тлумачі бачили не буквальні тижні, а символічні «тижні» років. Єврейське слово SHABUIM вказує на періоди семи років – сімдесят «сімків», або 490 років – відлік від царського указу про відбудову Єрусалима, часто пов'язаного з Артаксерксом I (458–457 рр. до н. е.) або Кіром (538 р. до н. е.). У будь-якому разі, часова шкала припадає приблизно на те саме століття, коли жив Ісус.
Це було не просто християнське перечитування постфактум. Спільнота Кумрану біля Мертвого моря – високо шанована за свої біблійні тлумачення – також, схоже, очікувала Месію на цій підставі. Інші єврейські кола проводили подібні розрахунки, що пояснює інтенсивне месіанське збудження, зафіксоване в Євангеліях.
Поряд із Даниїлом, велику роль відіграв Буття 49:10:
«Не відійде скіпетр від Юди, ані законодавець від стегон його, аж поки не прийде той, кому належить, і йому буде послух народів».
За часів Христа євреї розглядали римське панування та кінець рідної царської влади як знак того, що це пророцтво виконується. Ірод Великий був фактично останнім «царем» юдеїв. Після його смерті автономія Юдеї занепала на століття. Для багатьох єврейських віруючих в Ісуса було очевидно: скіпетр відійшов, прийшов обіцяний. Ті, хто відкидав Ісуса, часто перечитували текст, відносячи його не до особи, а до всього народу Ізраїлю.
Цікаво, що саме в цей період євреї встановили канон Єврейської Біблії (24 книги), закривши, на їхнє розуміння, публічне одкровення – так само, як християни стверджують, що в історію вступав сам Месія. Протягом покоління, до 70 року н. е., було зруйновано Храм, припинено жертвоприношення, і єврейський народ був розсіяний. Сцена Старого Завіту, в її видимих структурах, фактично добігла кінця.
Зірка, яка привернула увагу світу
Святий Матвій повідомляє, що «мудреці зі Сходу» прибули до Єрусалима з запитанням: «Де той, хто народився Царем Юдейський? Бо ми бачили його зорю на Сході» (Мт 2:1–2). Століття потому астроном Йоганн Кеплер помітив, що в 7 році до н. е. відбулося рідкісне потрійне з'єднання Юпітера та Сатурна в сузір'ї Риб – вражаюча астрономічна подія.
Потім Кеплер виявив єврейський коментар рабина Абарбанеля, який стверджував, що Месія прийде, коли Юпітер і Сатурн зійдуться в Рибах. Інші єврейські джерела повторюють подібну ідею. Тим часом, відома вавилонська астрологічна школа в Сіппарі навчала, що, починаючи з 7 року до н. е., на Палестину слід очікувати «Володаря Світу». Клинописні таблички з Сіппару, розшифровані в 1925 році, зафіксували це потрійне з'єднання в 7 році до н. е. (29 травня, 1 жовтня, 5 грудня) як надзвичайно помітне. Сучасна астрономія підтверджує це вирівнювання, яке відбувається приблизно раз на 800 років.
Єгипетські планетарні таблиці, що зберігаються в Берліні, які відстежують рух планет з 17 року до н. е. до 10 року н. е., підтверджують розрахунки Кеплера. Отже, коли Матвій говорить про надзвичайну «зірку», він описує не казкову прикрасу, а щось, що змусило серйозних східних спостерігачів – ймовірно, занурених у вавилонську традицію – звернути увагу на Юдею.
Цікаво, що римські історики помітили той самий настрій очікування. Тацит і Светоній повідомляють про поширену віру в те, що світовий правитель з'явиться з Юдеї. Іншими словами: приблизно в той час і в тому місці, де народився Ісус, юдеї та язичники однаково дивилися на Палестину в очікуванні майбутнього царя.
Унікальний випадок у релігійній історії
Ось що вражає: юдаїзм і християнство стоять окремо, стверджуючи, що їхня центральна постать була передбачена протягом багатьох століть у конкретних пророцтвах. Приблизно за два тисячоліття до Віфлеєму пророки Ізраїлю говорили про майбутнього Помазанця. Жоден з великих засновників інших релігій – Будда, Конфуцій, Мухаммед – не був так передвіщений у межах послідовної, безперервної священної традиції.
З християнської точки зору, увесь Старий Заповіт є довгим, драматичним підготовчим етапом до однієї Особи: Месії, Ісуса Христа. Він є «осердям» Писання – Тим, у Кому, як навчає Церква, усі обітниці Божі знаходять своє «Так» (пор. 2 Кор 1:20).
Усвідомлювати, що цей довгоочікуваний Месія міг з'явитися як бідне немовля у вертепі Віфлеєму, було достатньо важко. Усвідомлювати, що Він є не тільки людиною, але й справжнім Богом – і що цей Бог мав людське обличчя та точну дату народження – було для більшості сучасників Ісуса людськи немислимо.
Бог Ізраїлю, Ягве, був абсолютно трансцендентним: невидимим, незбагненним, навіть Його Ім'я ретельно уникалося. Сказати «ця людина є Бог» звучало як богохульство. Саме тому Синедріон засудив Ісуса:
«Він богохульствував… Він заслуговує на смерть» (пор. Мт 26:63–66).
Навіть пізніше іслам висловив подібний протест. На Куполі Скелі в Єрусалимі можна прочитати напис:
«Месія, Ісус син Марії, був лише посланцем Бога… Хай буде далеко від Його трансцендентної величі мати Сина».
І для євреїв, і для мусульман християнська заява – що вічний Син Божий справді став людиною, страждав, помер і воскрес – є центральним «скандалом». Однак з католицької точки зору, цей скандал є саме серцем Євангелія.
Чому Ісус не зник, як інші «месії»
Перше століття бачило низку так званих месій. Такі люди, як Варавва, Теуда та Бар-Кохба, очолювали повстання проти Риму, були розгромлені і зникли зі сцени історії. Їхні рухи померли разом з ними.
Ісус був іншим. Після Його принизливої страти Його єврейські послідовники швидко проголосили щось абсолютно зухвале: Він воскрес, і Він був не просто пророком, а справжнім Богом і справжньою людиною. Вони ризикували своїм життям, щоб це сказати, починаючи з того самого міста, де Його розп'яли.
Святий Павло, сам колишній переслідувач християн, пізніше напише:
«Бог високо Його підніс і дав Йому Ім’я, що вище над усяке ім’я… щоб усяке коліно поклонилося Ісусу Христу як Господу» (Флп 2:9–11).
З суто історичної точки зору, вибухове поширення цієї віри – що розп'ятий єврей був Богом – по Римській імперії, проповідуване спочатку євреями, які понад усе боялися богохульства, вимагає пояснення. Для католика єдиним адекватним поясненням є те, яке Церква завжди давала: Сам Бог увійшов в історію, помер і воскрес.
Отже, коли насправді народився Ісус?
Ми знаємо про місце Ісуса в історії більше, ніж про майже будь-яку іншу давню постать. Римські письменники, такі як Тацит, Пліній Молодший та Светоній, єврейські історики, як Йосип Флавій, і, звичайно, сам Новий Завіт – усі сходяться на Його історичній реальності.
Ісус народився, коли Октавіан Август правив Римом (30 р. до н.е. – 14 р. н.е.), а Ірод Великий правив Юдеєю (37–4 рр. до н.е.). У шостому столітті Папа Іван І попросив ченця Діонісія Малого обчислити рік народження Христа. Діонісій відніс його до 754 року «від заснування Риму» (наш 1 рік н.е.). Однак сучасні дослідження припускають, що він помилився приблизно на шість або сім років.
Беручи до уваги смерть Ірода та астрономічні дані, багато вчених вважають, що Ісус народився приблизно в 7–6 роках до н. е., тобто в 747/748 році ab urbe condita (від заснування Риму). Іронічно, але помилка закріпилася – тому весь наш календар досі обертається навколо трохи неправильно датованого дня народження. Проте символічна істина залишається: історія тепер вимірюється «до Христа» і «після Христа».
Шокуюча заява Різдва
Ось де християнство не знає компромісів: Різдво — це не просто сентиментальна сцена з немовлям. Це твердження, що вічний Син Божий справді втілився і став одним із нас. Як сказано в Катехизмі, Слово «стало людиною, щоб ми могли стати «причасниками божественної природи»» (ККП 460; пор. 2 Пт 1:4). Святий Григорій Богослов знаменито підсумував це: «Бог став людиною, щоб людина стала богом» — через благодать, а не за природою.
Втілення — це Бог, який переступає нескінченну прірву, спричинену гріхом, не всеохоплюючою силою, а вразливості новонародженої дитини. Він приймає нашу людську природу, несе наші гріхи і через Свою смерть та воскресіння перемагає сатану, гріх і смерть, відкриваючи нам небеса.
І все ж, зверніть увагу, наскільки стриманим є це одкровення. Бог нікого не примушує. В Ісусі Його божественність «прихована» у звичайній людськості. Визнати Його Господом — це завжди акт віри. Він надто поважає нашу свободу, щоб розчавити нас славою. Дитя Вифлеємське — це і ніжність Бога, і Його делікатна повага до людської свободи.
Та сама смиренна любов знову з'являється, коли Ісус стає на коліна, щоб омити ноги учням (пор. Ів 13:1–15) і коли Він мовчки приймає Хрест. Його всемогутність проявляється не в пануванні, а в любові, що себе випорожнює.
Бог, який розділяє нашу людськість — і підносить нашу гідність
Ставши людиною, Бог «певним чином з'єднався з кожною людиною» (Ватикан II, Gaudium et Spes, 22). Це більше, ніж благочестива фраза. Це основа католицького вчення про людську гідність.
Якщо Син Божий справді прийняв людську природу, тоді кожне людське життя має священну, недоторканну цінність — від зачаття до природної смерті, незалежно від здоров'я, раси, статусу чи інтелекту. Міра людини — це не те, що вона може «виробити», а той факт, що вона розділяє ту саму природу, яку Христос прийняв.
Ось чому Ісус може сказати:
«Як ви це зробили одному з найменших братів Моїх Менших, — ви Мені це зробили» (Мт 25:40).
Люблячи найслабших, ми зустрічаємо Його. Відкидаючи їх, ми відкидаємо Його.
Різдвяна таємниця, яка ніколи не припиняється
Драма Вифлеєму — це не одноразова подія, замкнена в минулому. Христос «прийшов до своїх, і свої Його не прийняли» (Ів 1:11). Ця сцена повторюється щоразу, коли Він стукає у двері людського серця — і знаходить його ще «занадто повним», щоб звільнити місце.
Однак, де б хто не обрав жити Євангелієм, витривати в молитві, повстати з гріха через Сповідь і прийняти Ісуса в Євхаристії як «щоденний хліб», таємниця Різдва оновлюється. Як писала свята Едіт Штайн, ми бачимо «чудо Святої Ночі, що оновлюється на вівтарях, прикрашених світлом і квітами: «І Слово стало тілом»».
Дитя Вифлеєму залишається тихою центральною фігурою історії. Питання, як завжди, просте і особисте: чи впустимо ми Його?
