Свідчення польської монахині-кармелітки
Франц почав кричати. Він сказав, що бачить диявола, і що демони тягнуть його до воріт пекла, мучачи його знаряддями тортур. Він відчував, як його душа горить під тягарем його гріхів. Крізь ридання він сповідався, відчайдушно благаючи про священика. Він чіплявся за медсестер, ніби вони могли захистити його від нападу злих духів.
Я працювала в лікарні у Львові, Україна, під час Другої світової війни, коли зустріла Франца Н. Він був запеклим злочинцем, і його злочини стали відомі лише тоді, коли він наближався до смерті. До війни він водив фургон лікарні для невиліковно хворих. Але коли почалися бої, він покинув свій пост і приєднався до банди злодіїв. Його втеча розбила багато сердець.
Те, що він навернувся в кінці, можна приписати лише заступництву Пресвятої Діви Марії. Шість довгих років сестра Замисловська зі Сестер Милосердя щодня молилася за нього Розарій. Вона була настоятелькою лікарні, де колись служив Франц, і його втеча глибоко поранила її — але вона ніколи не переставала сподіватися, ніколи не переставала молитися.
Милосердя терпляче. Покрив Божої Матері широкий. І душа, давно загублена, може бути знайдена в ту годину, коли це здається найбільш неможливим.
Навернення Франца
У 1945 році Франца госпіталізували в критичному стані, він страждав від туберкульозу та туберкульозного плевриту, інфекції легенів. Він пробув там три довгих місяці. Навіть серед цієї долини болю він шукав Господа в Таїнствах: він сповідався і тричі причащався Святого Причастя. На третій місяць його стан раптово погіршився. 31 жовтня 1945 року, о 15:00 — наша звичайна година для зміни постільної білизни та перевертання лежачих хворих — Франц зазнав сильної легеневої кровотечі. Кров покрила ліжко та підлогу — і нас, двох медсестер, що доглядали за ним — з голови до ніг. Він вижив, але почав кричати, що бачить демонів, які вириваються з воріт пекла, намагаючись затягнути його вниз гаками, що мали злий вигляд. Раптом його душа, здавалося, горіла під тягарем його гріхів. З потоком сліз він кричав: «Священика! Мені потрібен священик!» Він ховався за медсестрами, чіпляючись за них, ніби вони могли захистити його від демонічних нападів. Його ноги підкосилися; він конвульсував від чистого жаху. Впевнений, що смерть близько, він не знаходив спокою — ні у словах довіри до Божого Милосердя, ні в Акті каяття.
Капелан жив за кілометр, у парафії Святого Антонія, і іншого священика не було. Я благав Франека дозволити мені піти знайти когось. «Я не можу», – задихався він. «Вони прийдуть за мною!» Я вклав йому в руку вервицю. «Тримай це. Це захистить тебе від демонів. Відпусти мене».
Я вийшов із кімнати, у відчаї – і тоді, благодать. Саме в ту мить кармелітський отець проходив коридором, несучи вечерю хворому братові Ордену. Я попросив його піти до Франека. Він негайно увійшов, щоб дати відпущення помираючому. Я допоміг йому зі столою та святим миром. Божа милість прибула саме тоді, коли вона була потрібна.
Коли священик увійшов до кімнати, демони – і самі пекельні ворота – зникли. Тіло Франека розслабилося; його ноги випросталися. Він почав сповідатися, виливаючи довгий перелік злочинів, гріхів та актів святотатства – той самий сумний список, який вже чули інші пацієнти.
Священик слухав, лагідно просячи його говорити тихіше. Але Франек стояв твердо: «Я не буду мовчати! Перед Божим судом увесь світ повинен знати про злочини, які я скоїв!» І він продовжував, виливаючи з серця кожен гріх, що його мучив.
Нарешті він закінчив. Він отримав відпущення. Спустився мир. Він розкрив обійми, ніби вітаючи дорогого друга, і вигукнув: «Дякую, Маріє! Ти мене врятувала!» Потім склав руки на грудях і відійшов.
Шестигодинна сповідь
Разом із сестрою Сесилією я спочатку підготував тіло нашого покійного брата, а потім продезінфікував ліжко та підлогу, щоб запобігти подальшому зараженню. Помившись і переодягнувшись, ми відновили свої обов'язки. Сестра Сесилія пішла до кімнати 10, а я попрямував до кімнати 5 – де був Франек – разом з вісьмома іншими важкохворими чоловіками.
На мій подив, жоден з них не лежав на ліжках. Натомість кожен збився під ними, прихований подушками та ковдрами. Один пацієнт, у якого було витягнення коліна та важко поранено стегно, якимось чином вислизнув зі сталевих дротів. Його обличчя було невпізнанним – очі дикі, волосся біле від жаху. Стискаючи подушку над головою, він кричав: «Священика! Священика, будь ласка!»
Їхні крики про духовну допомогу відлунювали, як відчайдушні хрипи потопаючих, що прагнуть рятівного кола. Я відправив медсестру розмістити оголошення на головних воротах, благаючи про негайну допомогу духовенства. Потім, разом з іншими медсестрами, я лагідно вмовляв наляканих пацієнтів повернутися на ліжка, весь час чуючи їхній невпинний заклик до священика.
О 17:15 прибув наш капелан, отець Воронецький. Я стояв на варті в коридорі, відмовляючи у вході на вечерю або навіть для лікарських обходів, сповнений рішучості, щоб ці чоловіки мали повну увагу священика. Години минали в тривожному очікуванні. Нарешті, о 23:15, отець Воронецький вийшов, блідий і залитий потом. Він зупинився, запитав, що сталося, а потім, переповнений виснаженням та емоціями, знепритомнів.
Я та двоє російських медсестер кинулися допомогти. Ми обережно поклали його на сусіднє лікарняне ліжко і доглядали, доки до його щік не повернувся колір. Коли йому стало краще, двоє санітарів провели його назад до пресвітерію, обидва втомлені та рішучі.
Тієї довгої, тихої ночі я стала свідком надзвичайної сили віри. Ці чоловіки, охоплені страхом, шукали Божої благодаті через таїнства. Священик, пропонуючи себе як смиренний знаряддя Господа, приніс їм надію. А ми – прості слуги у винограднику Божому – знову навчилися, що в найтемніші години світло співчуття та непохитної відданості сяє найяскравіше.
По всій палаті вільно текли сльози; ніхто з чоловіків не думав про їжу. Вони звернулися до мене, просячи допомоги у завершенні їхнього покаяння та об'єднавшись у щирій подяці за те, що мали цей дорогоцінний момент, щоб сповідати свої гріхи, перш ніж демони зможуть затягнути їх до пекла.
Усю ніч я стояла на колінах біля них, молячись за кожну душу і ніжно готуючи їх до Святого Причастя. Коли ранкове світло прокралося крізь вікна, і вони побачили, як увійшов наш священик, несучи Господа в Найсвятіших Тайнах, вони плакали, як діти на світанку. Я впевнена, що їхні сльози сподобалися нашому Спасителю, чия безмежна милість здобула їм цю велику перемогу.
Ще зворушені благодаттю, вони відмовилися від сніданку, вирішивши натомість подякувати за благословення минулої ночі. Зробивши все, що могла, для цих дорогих братів, я потім звернула свою увагу на підготовку всієї палати до візиту лікарів о восьмій годині.
Візит лікарів
Коли лікарі увійшли до палати № 5, доктор Караванов зупинився біля дверей, його обличчя було затьмарене занепокоєнням. Один за одним інші лікарі мовчки оглядали кімнату. Нарешті, він повернувся до мене, суворо піднявши брову. «Сестро Анно, я неодноразово просив вас повідомляти мене перед внесенням будь-яких змін тут».
Я спокійно зустріла його погляд. «Я спантеличена, докторе. Це ті самі пацієнти, що й учора».
Він різко відповів: «Я не впізнаю жодного!»
Доктор Лібхарт, асистент, нахилився і прошепотів: «Будь ласка, сестро, не сперечайтеся з професором. Ми всі бачимо різні обличчя». Потім він додав: «Як ви взагалі змогли прийняти вісьмох нових пацієнтів без нашого відома?»
Тремтячими руками я подала кожну карту, кожен діагноз, сталеві стрижні, вийняті з тракції – доказ того, що пацієнти справді були ті самі. Повільно їхні риси та імена розвіяли сумніви лікарів.
«Але їхнє волосся побіліло за ніч», – пробурмотів доктор Караванов, у його голосі змішувалися благоговіння та занепокоєння.
Я зробила глибокий вдих і розповіла їм, що сталося напередодні: жах, який охопив Франка, коли смерть наблизилася, його відчайдушні крики про священика, а потім дивовижну появу отця Томаша. У той момент, коли Франк сповідався, його страх зник – він помер у мирі. Я говорила й про інших пацієнтів, як справжній жах позбавив їх сумнівів і відкрив їхні серця Богу.
Лікарі мовчки відновили обхід. Коли вони вийшли в коридор, вони покликали мене назад, щоб ще раз розповісти кожну деталь. І нарешті, з тихою впевненістю, доктор Караванов заявив: «Це незаперечний доказ того, що Бог існує – і що наші душі тривають поза цим життям».
Після візиту лікарів двоє польських колег та один українець звернулися до мене за молитовниками та допомогою в організації чергування на ранкові зміни. Вони зізналися, що не причащалися з часів навчання в школі і хотіли сповідатися та прийняти Святе Причастя наступного ранку. Коли вони прибули на роботу, їхні обличчя змінилися – задумливі, спокійні, безпомилково змінені. Вони з сяючою радістю прийняли вервиці та Чудотворні медальйони, ніби пробуджені до глибокої нової надії.
Пізніше того дня я розмовляв з пацієнтами в палаті № 5 про те, що вони бачили. Кожен зізнався, що боїться заслуговувати на пекло. Один чоловік зізнався, що уникав сповіді сорок років. Найстарший, який втратив ноги під час вибуху гранати, того дня плакав від полегшення, впевнений, що дивом уникнув вічного покарання. Прийнявши Святе Причастя, він став на коліна і молився про швидку смерть, бажаючи перестати ображати Бога і завжди тримати Його близько. Того вечора Господь виконав його скромне прохання: він мирно, безболісно відійшов, його душа вільно спочила у вічному житті.
Коли звістка про його смерть дійшла до інших, вони вибухнули плачем, благаючи, щоб і вони могли померти того ж дня. Однак, коли сльози текли, тихе нагадування про їхній обов'язок каятися і виправити своє життя зупинило їхні голоси. Я попросив їх описати сатану. Прикриваючи обличчя, вони тремтіли від спогадів. Один інженер прошепотів, що жоден земний художник не міг би передати його справжню форму: його інтелект перевершує всю людську науку, його присутність жахливіша за будь-які тортури. Кожне зображення в мистецтві здавалося їм тривіальною пародією на реальність.
Нарешті, я згадав останню сповідь самого Франка. Нововисвячений монах-кармеліт, якого послали доставити обід брата, прибув пізно – близько третьої години дня – саме тоді, коли Франк покликав священика. Було зрозуміло, що наша Пресвята Діва Марія керувала його кроками, забезпечивши Франкові відпущення гріхів та Боже милосердя в його останні години.
С. Анна Ґжибовська Занотувала С. М. Дорота Трибула CR, 14 лютого 1996 р.
